До 94 роковин смерті Івана Франка...

«Передовсім признаюся до гріха, що мені його багато патріотів вважає на смертельний гріх: не люблю русинів (так називали українців в часи Австро- Угорщини)... Так мало знайшов я серед них правдивих характерів, а так багато дрібничковості, тісної глупоти, дволичності і зарозумілости, що, дійсно, не знаю, за що міг би я їх любити, навіть не звертаючи уваги на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони мені часом з найкращою думкою вбивали під шкіру. Розуміється, знаю між русинами декілька винятків, декілька особистостей чистих і гідних всякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян), але ці винятки, на жаль, лише стверджують загальний висновок». Поет зізнавався, що Україну він любить, але не так як "патентовані патріоти". Про тогочасну українську еліту він говорив як про «отяжілу, незграбну, сентиментальну, що позбавлена гарту і сили волі, так мало здібну до політичного життя на власному смітнику, а так плідну на перевертнів найрізнороднішого гатунку»(як актуально звучать ці слова! - прим.моя). Разом з тим Іван Франко дуже вболівав за свій край і народ: "Як син українського селянина, що викормився чорним селянським хлібом, працею рук селянських, почуваю себе до обов’язку панщиною цілого життя відробити ці шеляги, що їх видала селянська рука на те, що я міг видряпатися на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій український патріотизм — важке ярмо, яке доля положила на мої плечі... Скинути його не можу, бо тоді став би я підлим відносно власного сумління. І коли що полегшує мені двигати це ярмо, так те, що бачу український народ, як він, хоть гноблений, отемнюваний і деморалізований довгі віки, хоть і нині бідний, слабий і безправний, але все-таки помалу підноситься, чує в щораз ширших масах жажду світла, правди і справедливості і шукає шляхів до них. Отже варто працювати для цього народу і ніяка чесна праця не піде намарне».