Вболівання за мову...

Дмитро Табачник зробив чергове відкриття. Щойно противники нового проекту про мови висловили занепокоєння майбутнім станом української, він нагадав, як ще недавно "російську мову виживали розпеченим залізом" :-), себто він мав на увазі часи незалежності після 1991 року. Попри всій повазі до пана Дмитра хочу заперечити. Ті з моїх знайомих, хто "вважав за потрібне" від 1991 року і далі розмовляти російською  - так і робили і без проблем :-) Книжки і газети російською мали змогу читати завжди, телебачення дивитися - теж. Тож у чому проблема? Може у тім, що комусь українська завжди була як "сіль в оці" або "кістка в горлі", що дехто ніколи не вважав і не вважає її за мову, варту поваги, а лише за "нарєчіє", не бажав і не бажає її вчити. Повага до мови - це також і повага до народу, його культури, історії, традицій. Це все так ясно і зрозуміло для освіченої людини. А якщо любові і поваги немає, її не позичиш... Я б пану Дмитру навів приклад Вільгельма Франца фон Га́бсбурга-Лотрі́нгена (1895-1948) - австрійського ерцгерцога з імператорського роду Габсбургів. Потоваришувавши під час першої світової війни з українцями, він не тільки досконало опанував українську мову, але й почав вважати себе українцем разом зі своїми солдатами-українцями і навіть взяв собі нове ім'я - Василь Вишиваний. Він носив вишиту сорочку і палко підтримував українські справи, писав вірші українською! Але пан Дмитро - не Вільгельм Франц фон Габсбург... На моє глибоке переконання освічена і культурна людина прагне збагатитися культурою народу, серед якого вона живе, опанувати його мову. Це ніколи не завадить їй знати кілька мов.