Нещодавно прочитав англійською цікаву статтю - "Лист парафіянина до пастиря". Переклав її на українську і хочу запропонувати читачам свого блогу.
========================================
Давид Олсон
Лист парафіянина до пастора
Любий пастире,
Я є простим парафіянином, мирянином, одним з багатьох, кого ви бачите впродовж тижня і в неділю в церкві. Ми знаємо імена одне одного. Можливо, вам відомі деякі подробиці з мого минулого і те, скільки часу я є парафіянином цієї громади. Можливо, у нас навіть є схожі захоплення…
Ви є душпастирем, моїм душпастирем. І за це я вам дуже вдячний. Сподіваюсь, що вас задовольняє призначена вам нами зарплатня, втім, я розумію, що вона доволі скромна. Ваша праця заслуговує на подяку. Вівці, які перебувають під вашою опікою, постійно нарікають на ті чи інші речі в церкві. Вони кажуть – нам потрібні нові церковні пісні, нам потрібно мати більше молоді, більше різноманітних програм, дах церковної будівлі протікає, чому ми витрачаємо з парафіяльного бюджету стільки коштів на те чи інше? Хтось вважає, що килим в церкві повинен бути синім, на думку інших – червоним, хтось переконаний, що витрати на нову будівлю є надмірні.
Подібні речі нуртують всередині нас задовго до того, як ми приходимо до вас на приватну розмову. Той пліткує, у того проблеми з поведінкою дітей, в іншого серйозна фінансова криза, а той на межі розлучення. Чому в нас так багато проблем і їх стає дедалі більше? Вирішіть їх, пастире! Допоможіть нам дати з ними раду! Але зробіть це так, щоб нам це сподобалось, а допоки ви робитимете це, ми далі жонглюватимемо цими небезпечними бензопилами.
Щонеділі я ходжу до церкви. Моє обличчя є одне з багатьох, до котрих прикута ваша увага. Я нічим не відрізняюся від інших, так само, як вони, я нарікаю на щось. Єдине, що ви можете мені вибачити, – я не згоден, що нам потрібна більша церковна будівля. Бо, як на мене, важливіше питання не про п’ять кроків до фінансової незалежності, а про прощення.
Я не бачу в собі чогось доброго і це дошкуляє мені. Інколи я забуваю про це, але щоночі, коли вимикається світло, мій погляд прикутий до стелі, а в голові постійно крутиться думка про те, яким я є пропащим з огляду на те, що я сказав, зробив, подумав. Благаю вас, пастире, посеред сум’яття і невдячного хаосу, на котрий може бути схоже ваше життя, дайте мені прощення. Дайте мені Євангеліє! Дайте мені Христа! Я не прошу вас полегшити мені життя, анітрохи не нарікатиму на колір килиму. Але я потребую прощення, Євангелія і Христа, і гадаю – ви також. Отож дайте мені Христа. Розкажіть мені про принади царя, вмираючого смертю злочинців, – цю найкращу новину з усіх, будь-коли почутих.
Не турбуйтеся, що вона може набриднути, коли ви повторюватимете її знову і знову, просто робіть це. Дайте мені прославити милосердя, вилите на мене і почути безцінні слова: «віддається за вас». Допоможіть мені не зводити очей з Христа. І через те, що я можу забути сказати про це згодом, хочу подякувати вам за ту, часто невдячну роботу проповідування грішникам розіп’ятого Христа, – камінь спотикання для юдеїв, глупоту для греків, присмак смерті для засуджених, але для нас – життя, надію і мир.
Щиро ваш…
Н.Н.
Немає коментарів:
Дописати коментар