понеділок, 23 вересня 2013 р.

Краса рідної мови

Ось ще чудові вибрані місця з повісті Івана Нечуя-Левицького "Старосвітські батюшки та матушки". Тут йдеться про сватання. Дуже гарно! 
=================================
Терлецькі, побачивши, що Балабуха приїхав не сам, а з дядьком та з тіткою, зараз догадались, що він приїхав з сватами. В домі почалась незвичайна біганина. Бігала важка Терлецька, бігала Олеся, бігав сам Терлецький, бігала Килина, навіть баба в пекарні заметилась тією пошестю й вертілась, як муха в окропі. В той час, як молоді гуляли по садку, отець Мельхиседек з жінкою, не довго думаючи, неначе до стіни притиснули Терлецького й Терлецьку й почали говорити за придане.
– А що, отче Петре! Сказати правду, ми оце приїхали сватати вашу дочку, Олесю, – сказав отець Мельхиседек. – Чи оддасте, чи нехай підросте?
– Ми з жінкою ладні оддати. Балабуха чоловік вчений, пригожий, має вже парафію. Не знаю, що дочка скаже, – промовив Терлецький.
– Коли вже, дякувати вам, така ваша воля, то треба й дарити дітей. Що ж ви думаєте дати за дочкою? – сказала просто Мельхиседекова жінка, Марта Тарасівна.
Терлецький глянув на жінку й сказав:
– Дамо сто карбованців.
– Сто карбованців гроші, то правда, – заторохтів отець Мельхиседек, – але, сказати правду, не великі.
– Авжеж не великі, – заторохтіла Мельхиседекова жінка. – Гроші грішми, але треба чогось і до грошей. На господарстві треба й корів, треба й волів, треба й возів, треба коней, треба й до коней. Треба миски й ложки, треба чогось і до ложки. І вже, господи, що то й казати! Ви самі, здоровенькі, знаєте, чого треба на господарстві, та ще й новому та молодому, часом необміркованому...
Терлецька сердито глянула на цю просту, в намітці, сваху, котра жебрала, неначе стара циганка.
– Та вже, свахо, Олеся наша дочка. Ми не випхнемо її босу з хати з порожніми руками та скринями, – сказала Терлецька.
– Борони боже! Я й сама мати й маю дочок: хвалити бога, я вже надбала повні скрині всякого добра для своїх дочок: в мене готова їм і одежа, й плахти, й запаски, й намітки, і скатерті. Я вже назначила їм і корови, й телиці, й кабани, й льохи, й гуси, й індики... Де вже! Що то й казати! Певно, й ви надбали для Олесі всякого добра. Чи багато корівок та воликів думаєте дати? – спитала сваха.
– Дві пари волів та корову, – сказав Терлецький. – Мало, – сказав Мельхиседек.
– Їй богу, серце моє, мало! Двома парами не потягнеш плуга на полі. Третя пара не зашкодить. Та з однієї корови не назбираєш ні сиру, ні масла. Треба, свахо, дві корови, доконечне дві, бо ви самі, здоровенькі, знаєте, що з однієї корови не наїстись масла та сиру. Воно б добре було й масла та сиру наїстись, ще й на ярмарок вислати на продаж. Що то й казати! А скатертів багато думаєте дати? – спитала сміливо сваха.
«І приніс нечистий оцю циганку! Вона забере в мене всі корови, гуси й індики», – подумала Терлецька.
– Та що там, жінко, скатерті. За гроші можна всього цього накупити. Я все, бачте, про гроші. Отче Петре, їй-богу, мало сотні карбованців! Що тепер сто карбованців? То колись можна було за сотню трохи не ціле село купити. Треба дві або й три сотні та ще й з хвостиком, – сказав Мельхиседек.
– Подумаємо-погадаємо. В нас не одна дочка, самі знаєте, – сказав Терлецький.
– Як же оце воно буде? – сказав отець Мельхиседек. – Чи на словах умовимось, чи напишемо на папері?
– На папері, серденько, на папері краще буде, – заторохтіла сваха, – бо сказано: як написано пером, то не вивезеш волом. На папері, на папері! Так і бог велів!
Свати говорили, поки не виговорили зайву сотню карбованців, ще одну корову, третю пару волів, ще й Килину, хоч Килини не спитали, чи схоче вона кидать батька й матір та їхати в чуже село. Сваха все поглядала скоса в вікна, чи багато на дворі курей, гусей та індиків. Вона дуже любила гусятину, любила м’які пухові подушки й усе встоювала, щоб Терлецька дала Олесі багато гусей.
– Гуска, моя свашко, в господарстві, то свята худоба, все одно, що вівця або свиня, вибачайте в цім слові: з неї м’ясце, з неї смалець, з неї пір’я, з неї пух, з неї яйця, з неї сир, з неї молоко, з неї вовна, з неї ковбаса...
Сваха замовкла, бо догадалась, що вже геть-то вбрехалась. Вона стулила рота, як тільки дійшла до ковбаси, бо догадалась, що ковбаси зовсім не стосуються до гуски.
Всі почали поздоровляти та цілувати молодих.
– Коли скінчили, то і ми скінчили, – зацокотіла сваха, – тепер, свате, можна й на папері нашу розмову написати, – сказала цікава сваха Марта.
Терлецький покрутився, повертівся, мусив дістати паперу. Кинулись до пер, – пер не було; кинулись до каламаря, а в каламарі чорнило висохло, тільки зосталась якась чорна кваша.
Принесли води, розвели чорнило. Килина побігла на двір, впіймала гуску, висмикнула в неї з крила двоє пер і принесла в хату. Батюшки довго чинили пера й написали на папері Мартину розмову. Перший підписався Терлецький, а за ним ієрей Мельхиседек, раб божий, за себе й за свою неписьменну жінку, рабу божу Марту, руку приложив.
– А що, отче Петре, тепер можна приступити й до заручин, – сказав отець Мельхиседек.
– Треба сповнити закон, – сказав Терлецький.
Терлецька вийшла з світлиці й швидко вернулась з восковими свічками. 3асвітили свічки й поставили в кутку на столику, засвітили лампадку, що висіла перед образом.
Килина з бабою принесли саморобний килим і розстелили в кутку перед столиком. Молоді стали, побили поклони, поцілували образ і помінялись перснями. Балабуха був солідний, поважний. Олеся розчервонілась од поклонів: уся кров з її повного тіла з-під шнуровиць полилась до голови. Терлецький хотів спом’янути давнину й почав рацею до академіста зятя, але заплутався на перших словах і замовк. Зате ж сказала рацею сваха Марта! «Щасти вам, боже, на все добре, на ввесь ваш вік, на ввесь рід, на ваших дітей, на ваших унуків і правнуків. Даруй, боже, щоб ваше життя було солодке, як липовий мед, та веселе, як весна красна!»

Немає коментарів: