Після 60-ти

Після 60-ти дедалі частіше оглядаєшся назад і замислюєшся над тим, що ще з Божої ласки може бути попереду. Скільки книжок з відкладених колись "на потім "зможеш ще прочитати? Скільки вартих уваги місць, зокрема поруч тебе, зможеш  відвідати, бо завше "не було як"? Скількома ще розмовами і зустрічами з рідними та приятелями зможеш розкошувати? 

Про майбутнє думається цілком інакше, ніж колись - почасти зі смутком і жалем, відчуттям невпинного наближення "межі". Віра додає сил і снаги, але земне ще міцно тримає у своїх "палких обіймах". Лічиш дні, весни, осені, усвідомлюючи, що насправді їх вділено нам Богом так мало, хоч воістину для кожного є благословенням "70т літ, а при силах 80т", як звіщає псалмоспівець. І тих 70 чи 80 все одно "надто мало", щоб "нажитися". А скільки ж тоді досить? 

У зрілості поспіх людині шкодить, бо не дає змоги вповні насолодитися миттю, днем, тижнем... Споглядання довкілля з легковажности і розваги перетворюється на втіху і радість, коли все довкола сприймаєш не самими лише очима, а серцем, душею, усім єством і прагнеш усе "закарбувати" в той чи інший спосіб - не для когось, а насамперед для себе...