Неочікуване добро

 

З минувшини українського лютеранства: Палагичі

Громада українських лютеран у м.Палагичі на Станіславівщині (нині Ів.-Франківщина, Тлумацька МГ). 30-ті роки 20 століття. Ось яку згадку про лютеранську парафію в Палагичах залишив душпастир Іларіон Шебець у своїй книзі "Євангеліє в Україні" (1932). 

"Однією з наших найбільших парафій є парафія у містечку Палагичі. Тут трудиться пастор Володимир Демезишин, який пройшов навчання в німецькому університеті Ерлангена і склав іспити. Перед тим, як прийняти євангелічно-лютеранську віру, він деякий час вивчав греко-католицьке богослов'я. Він походить зі старовинної родини священиків. Від самого початку богослужіння в Палагічах відвідувала така велика кількість людей, що в усьому містечку неможливо було знайти приміщення, де б вистачило місця на тривалий час. Взимку використовували так звану читальню. У багатьох селах «читальні» були облаштовані українською установою ("Просвіта" – ТК), яка поставила собі за мету покращити стан культури та освіти за допомогою впливових і добре фінансованих кіл, де населення любить збиратися разом. Читальна зала в Палагічах, звичайно, була замалою для богослужінь євангелічно-лютеранської громади. Багатьом людям доводилося щоразу стояти за відчиненими вікнами і дверима, щоб послухати проповідь Слова Божого. Навіть коли погода була дощовою і холодною, ті, хто стояв на вулиці, не втрачали нагоди терпляче чекати до кінця проповіді. Влітку, коли погода була досить сприятливою, богослужіння проходили на вулиці, часто збиралося до тисячі і більше людей. Хто міг би звинуватити громаду та їхнього пастора в тому, що вони всіма силами прагнули побудувати місце поклоніння? З великим ентузіазмом і великою радістю, але також і з неймовірними жертвами вдалося таки поставити будівлю. Наприкінці серпня 1931 року нову церкву було урочисто освячено. Щонеділі в Палагічах проводяться дитячі богослужіння, які регулярно відвідують понад 70 дітей. 

ПС. У дописі про Палагичі у Вікіпедії нема жодного слова про те, що в селі до 1939 року була така гарна Українська лютеранська парафія, натомість зазначено, що мешканці села були греко-католиками та римо-католиками. Не згадуються також євреї. Комусь кортіло підчистити правдиву історію села. Польський художник Генрик Родаковський (1823-1894) залишив по собі у вигляді згадки про Палагичі 11 акварелей з зображенням тамтешіх мешканців та їхніми іменами і родом занять (!) під назвою "Album Pałahickie" (нині він зберігається в Музеї Любуша в Горжуві Великопольському, Польща). 1867 року художник оселився в Палагичах і жив там впродовж певного часу. 

Душпастирські поради

Перебуваючи віддавна на соцмережних теренах, хочу дати пораду: якщо вам не до вподоби релігія, віра, Біблія, християни - не вдавайтесь у дописах чи коментарях до кепкування і образ на адресу віруючих, не богозневажайте, не ганьбіться, глузуючи з Бога, Церкви, християн - натомість тримайте свої насмішки при собі, не накликайте собі на голову лиха, не копайте собі яму власноруч. Прислухайтесь до мудрих порад.

Нова нормальність

Ми призвичаїлися до «нової нормальності», де сім’ї розпадаються, домівки розділені, діти стають лише варіантом людського вибору, а шлюб — необов’язковим. Ми прийняли світ, у якому більше немає справжнього відчуття безпеки (навіть у власних стінах) і де, плануючи майбутнє, доводиться щоразу зважувати ризики на терезах власних бажань. 

Ми звикли до реальності, у якій екрани стали нашими найкращими друзями, а живе спілкування відійшло на другий план перед цифровим побутом. Ми вже не очікуємо, що люди ходитимуть до церкви, натомість, звикли заповнювати свій час іншими справами. Наші щоденні графіки перевантажені справами, але ми самотніші, ніж будь-коли.

Я міг би лютувати через те, як усе склалося, але натомість мені просто сумно. Сумно за моїх онуків і дітей, яких я рідко бачу в церкві. Сумно від того, як легко і швидко ця «нова нормальність» перетворила моє власне дитинство на щось «ненормальне». У цьому вихорі ми забули про найважливіше, натомість міцно вчепилися в речі, які нічого не варті.

Я знаю, що не в моїх силах змінити світ, але я молюся за нього і за те майбутнє, що чекає на більшість із нас. Гнів не поверне минулого, але якщо ми колись дійдемо до межі й захочемо спробувати щось інше, то наше «ненормальне» минуле вже не здаватиметься нам таким поганим.

Можливо, настане день, коли антикварні лавки, старі книгарні чи блошині ринки стануть для нас чимось більшим, ніж просто сховищем спогадів. Вони можуть подарувати надію, повертаючи втрачене заради радості.

о.Пітерс