Ми часто чуємо усталені людські судження про церкву, віру, конфесійну приналежність. Але варто розібратися в цьому детальніше. Підстави людського судження про ці речі бувають доволі "цікавими". Скажімо, людина стверджує, що вона - православна, греко-католик, католик, протестант тощо. При ретельному дослідженні такого твердження виявляться, що воно грунтується на таких речах: 1) батьки охристили дитиною у православній, греко-католицькій, католицькій, протестантській Церкві.2) людина раз на рік освячує великодний кошик у тій чи іншій Церкві чи йде туди за "свяченою водою" на Йордан. 3) Людина "забігає" вряди-годи до тієї чи іншої Церкви, щоб поставити там свічку за здоров'я чи упокій. 4) Людина мала перше Причастя у тій чи іншій Церкві. 5) Людина шлюбувалася у тій чи іншій Церкві. І так далі...
Чи того досить, аби воно було підставою для конфесійної приналежності чи "воцерковлення"? Звісно, що ні, надто тоді, коли при такій ситуації людина не провадить молитовного життя, читання і слухання Божого Слова, не бере участі у Службі Божій зі спільнотою віруючих, не сповідається і не причащається. Але найцікавіше те, що вона таки вважає себе віруючою тієї чи іншої Церкви 🙂 Іноді вона додає, що "надто часті відвідини церкви" кимось викликають у неї підозру в "релігійному фанатизмі, а вона вважає себе "особою сучасною та освіченою", тому з легкістю може закинути комусь щось на кшталт: "З якого дива ти щонеділі ходиш до церкви? Невже не маєш інших справ?". Їй невідоме відчуття любові до Божого дому, до парафії та одновірців, радості і щастя спільної молитви і поклоніння Господу, спілкування з братами і сестрами у Христі, для котрих Церква - другий дім, а життя з Богом - втіха. Впродовж усього свого душпастирського служіння намагаюсь донести до людей послання про те, що з Богом добре, благословенно, радісно, щасливо. Хто це пізнав, той іншого життя вже не бажає, лише прагне, щоб подібне пізнали інші.
