УРОКИ ВІЙНИ
Єдина роль, у якій солдатам ніколи не дозволено бачити себе під час бойових дій, — це роль жертви, тому що через пасивність, притаманну жертвам, вони можуть загинути. Таке сприйняття з них вибивають криками та постійними тренуваннями задовго до того, як вони наблизяться до поля бою. Але коли вони повертаються додому, на них дивляться з таким співчуттям, що це часто позбавляє їх можливості бути повноцінними членами суспільства. Деякі з них справді є недієздатними, і про таких людей потрібно дбати негайно, — але тільки уявіть, як заплутує таке ставлення решту з них.
Мабуть, найважливіше, що мають відчувати ветерани, — це те, що вони так само потрібні й продуктивні в суспільстві, як і на полі бою.
Коли молоді люди повертаються з війни, це повернення розглядається як невід’ємна частина суспільства, до якого вони належать, і вони не почуваються чужими. Ми віддаємо шану нашим ветеранам словами, плакатами та написами, але не даємо їм того, що справді важливо..., що справді виділяє вас як цінну для суспільства людину, — ми не даємо їм роботи. Усі похвали світу нічого не означають, якщо суспільство не визнає вас як людину, яка може зробити внесок цінною працею.
Замість того щоб мати можливість працювати та робити внесок у суспільство, що є дуже терапевтичним, великому відсотку ветеранів просто пропонують довічні виплати з непрацездатності. І вони, звісно, погоджуються — а чому б і ні?
Суспільство, яке саме не розрізняє ступенів травми, не може очікувати цього від своїх воїнів.
колишніх учасників бойових дій не слід розглядати як жертв або заохочувати їх сприймати себе жертвами.
що ближче широкий загал буде до реальних боїв, то краще розумітиме війну і менше труднощів буде в солдатів, коли вони повернуться додому.
Ми недобре ставимося одне до одного. Наш трайбалізм (форма родоплемінної організації спільноти, яка базується на родоплемінних зв'язках ) стосується надзвичайно вузької групи людей: наших дітей, подружжя, можливо, батьків. Наше суспільство відчужує, є технічним, холодним, воно збиває з пантелику. Наше фундаментальне бажання як людей полягає в тому, щоб бути поруч з іншими, а суспільство цього не дозволяє.
Однією з найпомітніших речей в армійському житті, навіть у підрозділах забезпечення, є те, що ти майже ніколи не буваєш на самоті. День за днем, місяць за місяцем ти перебуваєш достатньо близько, щоб якщо й не доторкнутися, то можна легко поговорити з дюжиною людей або й більше.
