Правдиве багатство

Якось один заможний батько взяв свого сина у подорож до села аби показати йому, як це бути бідним. Вони провели кілька днів і ночей в родині фермера, яка вважалася дуже бідною. Після повернення додому батько запитав сина, як йому сподобалася поїздка. 

- Це було чудово, тату, - відповів син. 

- Ти бачив, якими бідними можуть бути люди? - запитав батько. 

- О так, - сказав син.

- То про що ти довідався під час подорожі? - спитав батько. Син відповів: «Я побачив, що у нас є одна собака, а у них чотири. У нас є басейн, який сягає середини нашого саду, а у них є струмок, якому немає кінця. У нашім саду є заморські ліхтарі, а у них вночі є зорі. Наш дворик сягає сусідського двору, а в них небокраю. У нас є маленький шматочок землі для життя, а у них є безмежні поля, що їх годі охопити поглядом. У нас є слуги, які служать нам, натомість вони служать іншим. Ми купуємо свою їжу, а вони вирощують її самі. У нас є стіни довкола нашого обійстя, які захищають нас, а у них є друзі, які їх оберігають. 

Батькові забракло слів для відповіді синові. Тоді син додав: “Тату, я побачив наскільки ми бідні насправді. "

Ми почасти так мало цінуємо те, що маємо, і зосереджуємось на тім, чого у нас нема. Те, що нічого не важить для однієї людини, є втішним дарунком для іншої. Часом нам потрібно поглянути на речі очима дитини, аби нагадати собі, що скільки важить насправді.

Голос над водою

 ГОЛОС НАД ВОДОЮ

Переклад з англійської Т.Коковського

Трагедія «Титаніка» була однією з найбільш обговорюваних трагедій за останні сто років. Однак, чи бодай хтось чув ім’я шотландця Джона Харпера? Він був душпастирем,  вдівцем, мав тридцять дев’ять літ, і придбав три квитки на «Титанік»  – для себе, своєї шестирічної доньки Енні на прізвисько «Нана» та своєї сестри Джессі В. Літч.

Його запросили перетнути Атлантичний океан, щоб проповідувати в церкві в Чикаго. Тієї сумної ночі 14 квітня 1912 року, після того, як айсберг пробив борт «Титаніка», а жінок і дітей хутко пакували в 20 рятувальних шлюпок, Джон Харпер посадив свою доньку в шлюпку під номером 11, переконавшись, що вона та його сестра в безпеці. Після цього він підніс свій голос над грізними водами океану, кожному, хто бажав його слухати, казав: «Віруй в Господа Ісуса, і будеш спасенний ти та твій дім» (Дії апостолів Дії 16:31). 

У ті останні години, коли корабель дедалі більше занурювався у воду, Джон Харпер ділився з людьми надією, яка була в Ісусі Христі. Згодом він сам опинився у холодній воді, але навіть тоді, схопившись за уламок корабля, він продовжував підносити свій голос над водою, оповідаючи про Ісуса тим, хто гинув. Пастор Харпер не лише ділився з тонучими пасажирами життєдайним Євангелієм, але також віддав одному з них свій рятувальний жилет, щоб той міг вижити. 

Через чотири роки, коли ті, хто вижив, зібралися в Канаді, щоб поділитися своїм досвідом, молодий чоловік на ім’я Аквілла Вебб розповів про голос, який він чув над водою. Він теж був у крижаній воді і бачив, як Джон Гарпер підпливав до людей, щоб поділитися  з ними Євангелієм. Він підпливав до нього двічі. Він став останнім наверненим Богом, завдяки Добрій Звістці про Ісуса, яку виголошував Джон Харпер.  

о.Джон Харпер потонув у тих крижаних водах понад сто років тому, але не загинув навіки. Завдяки його голосу, що лунав над водами, інші почули Євангеліє і вони також були врятовані. Його маленька донечка і сестра були серед тих, кого врятувала «Карпатія».  Минув якийсь час і вони повернулись до Шотландії. Енні виросла й вийшла заміж за молодого пастора; вона стала найстаршою шотландкою, яка пережила катастрофу «Титаніка», і померла 1986 року.

Якими б надихаючими нас не були останні години життя Джона Харпера, саме його повсякденне християнське життя, слідування за Ісусом, допомогло йому зміцнити свою віру, і звістити про Спасителя іншим. Нас не обов’язково кидати в зимні води океану чи розміщувати на палубі тонучого корабля для того, аби заохотити нас ділитися Євангелієм з людьми поруч нас. Бог щодня дає нам цей привілей і нагоду. Навколо нас є люди, котрі вперто тримаються за уламки життя, шукаючи надії та порятунку. Тож піднімемо наші голоси над водами і поділімося з ними Євангелієм Ісуса нині. І робімо це щодня.

Повчальні християнські оповіді

ДОБІРКА ОПОВІДЕЙ ТУТ: https://tinyurl.com/mrpesdfy

ПРАВДИВИЙ МИР

Переклад з англійської Т.Коковського, 2023

Якось один заможний чоловік забажав придбати картину, котра б найкраще зображала правдиву сутність миру. Він був готовий заплатити за неї чималу суму грошей. Кілька художників принесли йому свої полотна із заходом сонця та тихими лугами, але він не обрав жодного з них. Невдовзі принесли ще кілька, цього разу його увагу привернули дві картини.

На одній з них було зображене чудове озеро в стані спокою, оточене мальовничими горами, вкритими зеленню. Вода виглядала тихою, наче скло, а ажурові білі хмаринки мрійливо плили яскраво-блакитним небом. Поруч із цією картиною була інша, що дуже контрастувала з попередньою. На ній також було зображене озеро, оточене горами, але натомість сильний вітер здіймав хвилі, а над скелястим гірським ландшафтом нависали темні хмари, з котрих ось ось мала вибухнути злива. 

Юрба людей, що зібралась навколо цих картин, з нетерпінням спостерігала за тим, котру із них нарешті обере замовник. Усі сподівались, що його вибір впаде на першу, натомість, на їхнє велике здивування, він обрав другу. Нарід перешіптувався і казав: «Як такий розбурханий сюжет може оповісти про сутність спокою і миру?»

І тоді чоловік їм пояснив, чому саме він обрав другу картину. Його аргументи виглядали так: «Перша картина була гарна, налаштовувала на спокій, однак вона не розповідала про те, де саме можна його знайти. Він був присутній скрізь. Будь-хто міг відчути спокій на березі кришталево чистого озера з білими хмаринами, що пливуть небом і легенькому літньому вітерцю, що дме над водою».

Далі він перейшов до другої картини і звернув увагу присутніх на те, чого вони не помітили. Він пояснив: «Якщо уважно придивитися до цих гір, то можна знайти там водоспад, а в ущелині гори поруч водоспаду – маленьке гніздечко, в якому на крихітних блакитних яйцях сиділа пташка. Власне саме ця картина містить зображення справжнього миру, тому що посеред життєвих бур і штормів ми знаходимо правдивий мир, захований поруч із Богом. Ми знаємо, що Він дійсно має цей мир, що Він буде охороняти та захищати нас завжди, зокрема серед штормів цього світу».

Повчальні оповіді

ПУСТІТЬ ДІТОК, І НЕ БОРОНІТЬ ЇМ ПРИХОДИТИ ДО МЕНЕ…

(Як навчати дітей ходити до церкви)

Дженіс Спарлі (США)

Переклад з англійської Т.Коковського

Я щаслива і добре знаю про це. Мої батьки приводили мене до церкви змалечку. Відвідування церкви щотижня для мене завжди було такою ж звичною річчю, як щоденне відвідування школи. Від своїх батьків я засвоїла, що Бог завжди посідав у їхньому житті чільне місце. У нашій родині ніколи, чи то ввечері, чи то вранці, не було дискусій про те, чи йти до церкви чи ні. Відхід до сну пізно ввечері, гості, домашні справи ніколи не були причиною того, щоб не йти до церкви. Церква для мене стала другою домівкою. Я з радістю очікувала відвідин церкви. Люди і душпастирі стали для мене членами моєї родини. Свята Літургія, церковна музика, Слово Боже і Таїнства зробилися невід’ємною частиною мого життя. Може це звучить надто банально, але я тішилася, знаючи, що означає “Ходити до церкви”. З ранніх літ я була навчена як і коли в церкві вставати і сідати, як складати руки для молитви і схиляти голову, як відповідати на літургійні виголошення пастиря, як давати пожертву...

Я знаю, що дитиною, я не завжди була посидючою, і інколи час мого перебування в церкві був часом сну на плечі матері, розгляданням хреста на обкладинці Співаника, малюванням, мріянням, а інколи – капризуванням. Чи є у вас дім, де ви почуваєтесь затишно? Хіба вас не тягне туди з плином часу? Як ви можете довідатись, як дати собі раду з певним порядком речей, допоки вони не посядуть якесь місце у вашім житті? Чи можете ви без жодного страху просити про те, що потребуєте? Хіба не є найчудовішим відчуття того, що вас люблять і приймають таким як ви є? Чи є у вас дім, куди ви можете прийти і пережити подібне? Таким місцем для вас може стати церква.

Разом із моєю донькою Мізою ми часто навідуємось до помешкання наших друзів. Мені відомо, що Міза зараз перебуває на стадії формування відчуття “затишку” у цьому домі. Вона тягнеться до цих друзів і чується з певністю у вже знайомих їй кімнатах їхнього дому. Подібним чином, Бог запрошує нас до Свого дому – церкви. Він заохочує навідуватись сюди якомога частіше і обіцяє поблагословити нас. Він обіцяє підбадьорювати нас, зміцнювати, прощати і любити, не дивлячись на наші переступи і недоліки. Мізі лише 15 місяців, але вона вже побувала у Господньому домі близько шести разів. Як ви гадаєте, яка існує ймовірність того, що Міза і Бог стануть чудовими друзями? Чи довіриться Міза Богові і захоче, або Він провадив її впродовж усього життя? Я гадаю, що так.

Чи легко вчити дитину ходити до церкви? З власного досвіду скажу – Ні! Найважчими для мене були роки, коли в мене на руках була щойно народжена дитина та інші, – віком 2, 4 і 6 років. Суботи були надзвичайно важкими, тому що чоловіка по суботах не було вдома. Дитячий одяг, купання дітей були виключно моїми обов’язками. Розшукування взуття кожного з них ставало справжнім випробуванням. Окрім всього, часто по суботах я ходила прибирати в церкві. Недільний ранок був завжди позбавленим сталого порядку і досі є таким. Крім того, як вчителька, я часто навчала дітей Недільної школи. Нерідко я робила це з дитям поруч мене, котре щойно почало ходити, і ще з одним – на руках. Коли ранок закінчувався, я почувалася як витиснутий лимон.

Під час найважчих неділь мені здавалося, що я не зможу повернутись сюди наступного тижня. Але я поверталася знову і знову, і з року в рік поведінка дітей змінювалась на краще. Багато церков не заохочують дітей ходити до церкви. Батьки, які не бажають панькатись з дітьми і вчити їх відвідувати церкву, – наймають нянь, щоб ті їх бавили. Інші церкви облаштовують спеціальні кімнати для дітей, де є повно іграшок. Тут батьки можуть залишити своїх непосидючих малюків під час богослужіння. Але діти дуже кмітливі. Наскільки неслухняною має бути дитина, щоб її спровадили до кімнати з іграшками? Мені багато разів доводилось виводити власних дітей з церкви, але я жодного разу не карала їх за непосидючість чи галасливість. Я радше брала їх на руки або виводила, допоки вони не заспокоювались, а потім негайно поверталась назад. Інколи не обходилось без ляпасів по задку, і я повертались до церкви з дитиною, в котрої на очах ще не висохли сльози. Пригадую, як однієї неділі, (який жах!) я виводила дитину сім разів! Дитя благало: “Мамо, ні! Будь-ласка! Я обіцяю!” Сім разів! Кращі дні були ще попереду...

Щоб виробити в дитини звичку ходити до церкви, потрібен час. Вироблення цієї звички потрібне для боротьби зі спокусами, які б ставали на заваді відвідин церкви. Хтось якось сказав мені, що ми ходимо до церкви не тільки заради себе самих. Хіба можливо, щоб наша власна присутність могла принести користь іншій душі? Здається, це звучить дивно, але це таки правда. Багато разів, коли я думала про змарнований в церкві час через дитину, що плакала або капризувала, – згодом, за тиждень, за рік до мене приходили люди і дякували за приклад моєї поведінки у церкві того дня, чи за те, що я їм сказала тоді, чи за те, що вислухала їх. Матері потребують підбадьорення. І нині я пригадую всіх тих добрих людей, які лагідно підбадьорювали мене.

Пам’ятайте про те, що християнин є водночас грішником. Не всі люди заохочуватимуть вас приводити дітей до церкви. Вони можуть роздратовано повертатись в ваш бік і кидати сердиті погляди. Вони можуть забути сказати вам, що раді бачити у церкві вас і ваших дітей. Вони можуть насміхатись. Вони можуть не погоджуватись з вашими методами заспокоювання дитини. Про це нелегко говорити, але я намагаюсь не звертати уваги на подібні речі. Якось група матерів привела своїх дітей, щоб ті побачили і почули Ісуса. Ісусові учні намагалися їх випровадити геть, кажучи матерям, що їм не слід турбувати Ісуса. Ісус докорив учням, наказав залишити дітей у спокої і промовив: “Пустіть діток, і не бороніть їм приходити до Мене, бо Царство Небесне належить таким» (Матвія 19:2). Цими словами Ісус заохочує мене приводити дітей до Нього.

Що я можу порадити? Ось що: моліться перед тим, як йти до церкви; просіть Бога дати вам силу і рішучість навчати ваших дітей звички ходити до церкви; зробіть вироблення в них цієї звички вашим головним пріоритетом; Я гадаю, що діти поводяться чемніше, коли вони сидять в оточенні дорослих, а не зосереджені разом в одному місці. Спереду вони можуть краще бачити і їхня увага не відволікається поведінкою інших дітей.

Увагу деяких дітей потрібно час від часу чимось привертати, особливо під час проповіді. Коли мої діти були малі, я брала з собою до церкви теку з заняттями для дітей. Олівці, папір, книжка і т.п. стануть у пригоді. Заохотьте дитину намалювати щось з того, що вона побачила в церкві чи почула під час виголошення проповіді або читання з Писання. Пам’ятайте про те, що настане день, і увагу дитини не потрібно буде нічим привертати впродовж усього богослужіння. Коли вперше дитина перетинає вулицю сама? Подумайте про години навчання, які передують безпечному перетину дитиною вулиці. Спершу ми перевозимо її через вулицю в колясці або переносимо на руках. Згодом, ми беремо її за руку, і крок за кроком навчаємо, як безпечно перетинати вулицю. Потім ми відпускаємо її руку, але все ще даємо поради. Нарешті настає день, коли ми вирішуємо, що вже час дозволити дитині перетнути вулицю самостійно. Відвідини церкви є чимсь подібним до цього. Дитиною я навчилась переходити вулицю. Дитиною я також навчилася ходити до церкви. Моїй матусі не потрібно хвилюватися щодо цих речей за мене. І, як вона сподівалася і молилася – Бог і я стали нині великими друзями.

Повчальні оповіді

ВДЯЧНІСТЬ…

Переклав з англійської Тарас Коковський

============

Якось мені приснився сон, ніби я на небесах, а моїм поводирем є один із ангелів Божих. Він показував мені все довкола і пояснював, що до чого.  Ми увійшли до великого приміщення вщерть заповненого ангелами. Перед входом мій провідник зупинився і пояснив: «Тут знаходиться  «Приймальний відділ». Сюди надходять всі людські прохання, висловлені людьми у молитвах до Бога». Я оглянувся  – довкруж все нуртувало, кипіло, було сповнене дивовижної енергії ангелів, які ретельно розбирали і сортували людські прохання, записані на листках паперу і сувоях.

Далі ми пішли довжелезним коридором, допоки не потрапили до другої великої кімнати. Ангел пояснив: «Це Відділ пакування і доставляння. Тут розглядаються людські прохання про ласки і благословення і відсилаються до тих, хто просить про них Бога».  Я зауважив, якими зайнятими і заклопотаними були ангели, що працювали в цьому відділі, адже так багато благословінь, про які благали люди, потрібно було відіслати на землю.

Згодом ми знову йшли довгим коридором, наприкінці якого зупинились перед дверима до ще однієї  кімнати. На мій подив у ній був лише один ангел, який фактично нічого не робив. Мій поводир пояснив: «Це Відділ подяки». Я здивовано запитав його: «А чому тут нічого не робиться?», на що він відказав: «Справді, дуже сумно про це говорити… На жаль, більшість людей, отримавши благословення, про яке вони благали, забувають подякувати Богові». Я спитав: «А як це можна зробити?». Ангел відповів: «Дуже просто, лишень скажи: «Дякую Тобі, Господи!» Я сказав: «А яких благословінь стосуватимуться ці слова подяки в моєму випадку?». І ангел промовив оці слова:

«Якщо в тебе є їжа на столі, одежа на плечах, дах над головою і місце для сну – ти багатший за 75% людей у цьому світі».

«Якщо в тебе є гроші в банку і в гаманці, та можливість вибору страв – ти належиш до 8% найзаможніших людей світу».

«Якщо ти маєш  комп’ютер – ти належиш до 1% людей на землі, які мають можливість ним користуватись»

«Якщо ти прокинувся сьогодні вранці не хворим, а здоровим, – ти благословенніший за багатьох, хто не дожив до цього дня».

«Якщо ти ніколи не зазнав гіркоти війни, самітності ув’язнення, агонії тортур і страждання від голоду – ти щасливий, що не поділяєш гірку долю близько 700 млн людей у світі».

«Якщо ти маєш можливість  без перешкоди  ходити до церкви, не боячись арешту, переслідування, мученицької смерті – ти щасливіший за мільйони людей в цьому світі»

«Якщо твої батьки досі живі і здорові, не розлучені  – ти справді належиш до небагатьох щасливих людей в цьому світі».

«Якщо ти можеш йти з високо піднятою головою і посмішкою на вустах – ти значно щасливіший від багатьох, сповнених сумнівів і розпачу».

ДРУЖЕ, ТИ МАЄШ ЗА ЩО ДЯКУВАТИ БОГОВІ! ТО Ж ПРОМОВ ЗАРАЗ БЕЗ ВАГАННЯ: «ДЯКУЮ, ТОБІ, ГОСПОДИ, ЗА ВСЕ!»

Благословення ДАРУ

Кетрін Хепберн (актриса, США)

Якось, коли я ще була підлітком, ми з батьком стояли в черзі за квитками в цирк. Перед нами до каси стояла лише одна сім'я. Вона справила на мене незабутнє враження. Восьмеро дітей  віком до 12 років.  Судячи з їхнього вбрання, можна було сказати, що сім’я була незаможною, але одяг дітей був охайний і чистий. 

Діти поводилися дуже чемно, стояли по двоє позаду батьків, тримаючись за руки. Вони збуджено гомоніли про клоунів, тварин, про все, що їм пощастить побачити цього вечора. На підставі їхнього хвилювання  можна було здогадатись, що вони ще ніколи не були в цирку. Ця подія мала б стати винятковою для них. Батько і мати гордо стояли попереду. Мати тримала чоловіка за руку, дивлячись на нього, наче кажучи: «Ти мій лицар в сяючих обладунках». Він посміхався і насолоджувався щастям своєї сім'ї.

Касирка запитала чоловіка, скільки квитків він хоче придбати ? Він з гордістю відповів: «Вісім квитків для дітей і два для дорослих». 

Касирка назвала ціну. Після її слів дружина чоловіка випустила його руку, її голова схилилася додолу, а губи чоловіка затремтіли. Він нахилився  ближче до віконечка каси і перепитав: «Скільки ви сказали?» Касирка, не вагаючись, повторила ціну.

У чоловіка не вистачало грошей на всі квитки. Але як він, як батько, тепер мав обернутися до дітей і сказати їм, що йому бракує грошей, аби повести їх в цирк? 

Побачивши, що відбувається, мій батько поліз до кишені, витягнув звідти 20-доларову банкноту і кинув її на землю. (Ми не були заможні в жодному значенні цього слова!). Згодом батько нахилився, підняв банкноту, поплескав чоловіка по плечу і сказав: «Пробачте, сер, це випало з вашої кишені». 

Чоловік зрозумів, що відбувається. Він не просив подаяння, але цінував допомогу, перебуваючи в стані відчаю. Отож він поглянув прямо в очі моєму батькові, схопив обома руками його за руку, міцно стиснув 20-доларову банкноту і, зі сльозами на очах промовив: «Дякую, сер, дякую! Це справді багато важить для мене і моєї сім'ї». 

Ми з батьком повернулися до машини і поїхали додому. На ті 20-ть доларів, які він віддав чоловікові, ми збиралися купити квитки для себе. І хоча того вечора нам не вдалося піти в  цирк, ми обоє відчули всередині себе невимовну радість, значно більшу від тієї, котру могли дати нам відвідини цирку. 

Того дня я довідалась про цінність ДАРУ. Воістину «блаженніше давати, ніж брати! (Дії апостолів 20:35).  Якщо ви хочете пізнати щось справді благословенне, навчиться давати/дарувати. 

Любов не має нічого спільного з тим, що ви очікуєте отримати, а лише з тим, що ви бажаєте дати іншим. Важко переоцінити важливість дарування і благословення інших, тому що в дарі завжди є радість. Навчіться робити когось щасливим, обдаровуючи.