З літописів

 #Русь #Україна #історія #літописи

...Весь світ був одданий [на покару] , через це гнів [божий] розпростерся, через це мучать народ: тих ведуть полоненими, а других рубають, інших оддають на помсту, і гірку вони приймають смерть, другі тремтять, дивлячись на тих, яких убивають, інших уморюють голодом і спрагою,— одна покута, одна кара, що багатоманітні несе нещастя, і різні печалі, і страшні муки. Тих в’яжуть, і ногами пхають, і на морозі держать, і знущають­ся, та се найгірше і найстрашніше, що в християнськім роді страх, і неспокій, і біда розпросторилася.

Літопис Руський. Повість минулих літ, 11 століття по РХ.

Поучення Володимира Мономаха

Вибрані місця з Поучення Володимира Мономаха (11 ст. по Різдві Христа)

Найперше, задля Бога і душі своєї, страх майте Божий у серці своїм…

[треба мати] душі чисті, непорочні, тіла худі, лагідну бесіду і в міру слово господнє; при їді і питті без галасу великого бути, при старих — мовчати, премудрих — слухати, старшим — покорятися, з рівними і меншими — приязнь мати; без лукавства розмовляти, багато розуміти; не лютувати словом, не хулити розмовою, не надміру сміятися,соромитися старших; до жінок недостойних не говорити; долу очі мати, а душу — вгору; уникати, не старатися повчати легковажних;...Якщо ж хто [з] вас може іншим помогти — од Бога нагороди нехай той сподівається,і вічними благами він пораює...

У нікчемному сьому житті научися, віруючий чоловіче, діяти благочестиво, научися, за євангельським словом, «очима управляти», язик здержувати, ум смиряти, тіло упокорювати, гнів подавляти, помисел чистий мати, спонукаючи себе на добрі діла Господа ради; 

Воістину, діти мої, розумійте, як ото єсть чоловіколюбець-Бог милостив і премилостив. Ми, люди, грішні є і смертні, а коли нам хто зло вчинить, то ми хочем його пожерти і кров його пролити найскоріш. А Господь наш, володіючи і животтям і смертю, согрішення наші, вищі од голови нашої, терпить [раз], і знову, і до [скону] живоття нашого. 

Як небо створено, або сонце як, або місяць як, або зорі як, і тьма, і світ? І земля на водах покладена, господи, твоїм промислом! Звірі різноманітнії, і птиці, і риби прикрашено твоїм промислом, Господи! І сьому чуду ми дивуємся: як із землі сотворив ти людину, які різноманітні образи людських лиць! Якщо б і весь мир зібрати докупи,— не всі на одну подобу, а кожен із своїм образом лиця, за Божою мудрістю. І сьому подивуємось: як птиці небеснії з ірію йдуть, і спершу [в] наші руки, та не зостаються на одній землі, але й сильні і слабі ідуть по всіх землях, за Божим повелінням, щоб наповнилися ліси і поля. А все те дав Бог на благо людям, на їжу, на радість. Велика, Господи, милість твоя до нас, коли блага ті сотворив ти єси задля грішної людини. І ті ж птиці небеснії умудрені тобою, Господи: коли повелиш — то заспівають і людей веселять тобі, а коли ж ти не повелиш їм, І то, язика маючи, оніміють.

Якщо вам Бог зм’якшить серце, то сльози свої пролийте за гріхи свої, кажучи: «Як ото блудницю, і розбійника, і митника ти помилував єси, [Господи], так і нас, грішних, помилуй». І в церкві се дійте, і [спати] лягаючи...Навіть і на коні їздячи, [коли] не буде [у вас] ні з ким діла [і] якщо інших молитов не умієте ви мовити, то «Господи, помилуй», благайте безперестану потай,— бо ся молитва єсть ліпша од усіх. [Молітеся краще] , ніж думати нісенітницю, їздячи. Усього ж паче — убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не  давайте сильним погубити людину. 

Єпископів, і попів, і ігуменів [поважайте], з любов’ю приймайте од них благословення і не одсторонюйтеся од них, а по силі любіте і подбайте [про них], щоб дістати через їх молитву [милість] од Бога. Паче всього — гордості не майте в серці і в умі. А | скажімо: «Смертні ми єсмо, нині — живі, а завтра — у гробі. Се все, що ти нам, [Боже], дав єси,— не наше, а твоє, [його] нам поручив ти єси на небагато днів». І в землі не ховайте [нічого],— се нам великий єсть гріх.

Старих шануй, як отця, а молодих — як братів. У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться. Не покладайтесь на тивуна, ні на отрока, щоби не посміялися ті, які приходять до вас, ні з дому вашого, ні з обіду вашого.

На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод. Ні питтю, ні їді не потурайте, ні спанню. І сторожів самі наряджайте, і [на] ніч лише з усіх сторін розставивши довкола [себе] воїв, ляжте, а рано встаньте. А оружжя не знімайте із себе вборзі, не розглядівши [все] через лінощі, бо знагла людина погибає.

Лжі бережися, і п’янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло. А куди ви ходите в путь [за даниною] по своїх землях,— не дайте отрокам шкоди діяти ні своїм [людям], ні чужим, ні в селах,  ні в хлібах, а не то клясти вас начнуть. 

Недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому що всі ми смертні єсмо. І чоловіка не миніть, не привітавши, добре слово йому подайте. Жону свою любіте, але не дайте їм, [жінкам], над собою власті.

А се вам основа всього: страх Божий майте вище над усе. Якщо забуваєте [се] все, то часто перечитуйте: і мені буде без сорома, і вам буде добре. А коли добре щось умієте — того не забувайте, а чого не вмієте — то того учітесь, так же, як отець мій. Удома сидячи, він зумів знати п’ять мов,— а за се почесть єсть од інших країв. Лінощі ж — усьому [лихому] мати: що [людина] вміє — те забуде, а чого ж не вміє — то того не вчиться. А добре поводячись, не лінуйтеся ж ні до чого доброго, а насамперед до церкви І [ходити]. Хай не застане вас сонце на постелі,— так бо отець мій діяв блаженний і всі добрії люди достойні. Вранішню воздавши Богові хвалу, і потім, коли сходить сонце, і побачивши сонце, [слід] прославити Бога з радістю. 

З минувшини українського лютеранства: Палагичі

Громада українських лютеран у м.Палагичі на Станіславівщині (нині Ів.-Франківщина, Тлумацька МГ). 30-ті роки 20 століття. Ось яку згадку про лютеранську парафію в Палагичах залишив душпастир Іларіон Шебець у своїй книзі "Євангеліє в Україні" (1932). 

"Однією з наших найбільших парафій є парафія у містечку Палагичі. Тут трудиться пастор Володимир Демезишин, який пройшов навчання в німецькому університеті Ерлангена і склав іспити. Перед тим, як прийняти євангелічно-лютеранську віру, він деякий час вивчав греко-католицьке богослов'я. Він походить зі старовинної родини священиків. Від самого початку богослужіння в Палагічах відвідувала така велика кількість людей, що в усьому містечку неможливо було знайти приміщення, де б вистачило місця на тривалий час. Взимку використовували так звану читальню. У багатьох селах «читальні» були облаштовані українською установою ("Просвіта" – ТК), яка поставила собі за мету покращити стан культури та освіти за допомогою впливових і добре фінансованих кіл, де населення любить збиратися разом. Читальна зала в Палагічах, звичайно, була замалою для богослужінь євангелічно-лютеранської громади. Багатьом людям доводилося щоразу стояти за відчиненими вікнами і дверима, щоб послухати проповідь Слова Божого. Навіть коли погода була дощовою і холодною, ті, хто стояв на вулиці, не втрачали нагоди терпляче чекати до кінця проповіді. Влітку, коли погода була досить сприятливою, богослужіння проходили на вулиці, часто збиралося до тисячі і більше людей. Хто міг би звинуватити громаду та їхнього пастора в тому, що вони всіма силами прагнули побудувати місце поклоніння? З великим ентузіазмом і великою радістю, але також і з неймовірними жертвами вдалося таки поставити будівлю. Наприкінці серпня 1931 року нову церкву було урочисто освячено. Щонеділі в Палагічах проводяться дитячі богослужіння, які регулярно відвідують понад 70 дітей. 

ПС. У дописі про Палагичі у Вікіпедії нема жодного слова про те, що в селі до 1939 року була така гарна Українська лютеранська парафія, натомість зазначено, що мешканці села були греко-католиками та римо-католиками. Не згадуються також євреї. Комусь кортіло підчистити правдиву історію села. Польський художник Генрик Родаковський (1823-1894) залишив по собі у вигляді згадки про Палагичі 11 акварелей з зображенням тамтешіх мешканців та їхніми іменами і родом занять (!) під назвою "Album Pałahickie" (нині він зберігається в Музеї Любуша в Горжуві Великопольському, Польща). 1867 року художник оселився в Палагичах і жив там впродовж певного часу. 

Наша духовна спадщина

ПЕРЕДМОВА ДО РЕПРИНТНОГО ВИДАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ЄВАНГЕЛЬСКОГО СЛУЖЕБНИКА ПРЕВЕЛЕБНОГО Давида Джея Веббера. 

Поява «Українського Євангельського Служебника» в 1933 році дійсно стала знаменною подією. Лютеранський рух серед українців Галичини і межуючих з нею регіонів в перших десятиліттях двадцятого століття вилився в організацію першої в історії Лютеранської церкви Візантійського обряду, - Української Євангельської Цepkвu Аугсбурзького віросповідання. Служебник, виданий niд її егідою, виявляв унікальне бачення і місію цієї невеличкої але жвавої церкви. Послання і дух Лютеранської Реформації тут знаходять природнє вираження серед українського народу у чудесних, історичних і знайомих формах поклоніння Богові в грецькій літургійній традиції.

Теодор Ярчук, редактор «Служебника» був дійсно визначною людиною. Він був енергійним і відданим пастирем, а також обдарованим богословом з твердими лютеранськими переконаннями. В «Служебнику» Ярчук запропонував українським християнам євангельський перегляд Божественної Літургії Святого Івана Золотоустого та інших історичних обрядів і служб. Таким чином він зробив для Східної Церкви те, що Мартин Лютер зробив для Західної Церкви, коли в 1523 році підготував "Formula Missae", євангельський перегляд Римської меси того часу.

Через шість років після видання «Служебника» Галичина і сусідні з нею регіони були окуповані Червоною Армією і почалося широке руйнування Української Євангельської Церкви Аугсбурзького Віросповідання. Пастир Ярчук був заарештований НКВД В другій половині 1939 рoky, i остання звістка про те, що він живий датується червнем 1940 poky. Haприкінці Другої Світової Війни нищення Церкви на території України, на інституційному рівні було завершеним. Проте Українська Євангельська Церква Аугсбурзького віросповідання в дійсності ніколи не була знищеною. В серцях багатьох її членів, яким вдалося вижити в Україні і серед української віаспори, через їхні віру і молитвu, дух Церкви продовжував жити. В 1993 році благодаттю Божою вона воскресла в Україні, як Українська Лютеранська Церква.

Громади Української Лютеранської Церкви мають привілей зберігати та поширювати живу спадщину Української Євангельської Церкви Аугсбурзького Віросповідання і теологічно, і літургічно. Для цього з подякою Богові і пропонується це нове видання «Українського Євангельського Служебника». Зміст порядку служб у цьому виданні такі ж само, як і у виданні 1933 року, за винятком додаткового прохання у Першій Єктенії, яке є позначеним і поясненим у зносці. Прямі цитати зі Святого Письма також були переглянуті у відповідності із сучаснішою українською версією Біблії у перекладі Івана Огієнка, яка була видана 1962 року.

Нехай це перевидання «Служебника» буде на славу нашого Спасителя Ісуса Христа, люблячого Госпоga i Нареченого Його Церкви, яка співатиме хвалу Йому нині і повсякчас, і no вiku вikiв. Амінь.

Давид Джей Веббер,
Ректор Української Лютеранської Богословської Семінарії Святої Софії, Тернопіль, Україна,
Свято Реформації, 31 жовтня 1997 року.

Найдавніші християнські пісні та гімни ч.2

СВІТЛО ТИХЕ

Одним із найдавніших християнських гімнів є гімн "Світло Тихе (давньогрец. Φῶς Ἱλαρόν, Фос Іларон) — це стародавній християнський гімн, написаний діалектом давньогрецької мови - койне, що нею до нас дійшов Новий Заповіт. У Західній Церкві він відомий під латинською назвою Lumen Hilare. Вперше цей гімн згадується  в «Апостольських постановах», укладених наприкінці III - на початку IV століття. Він міститься у збірці пісень, призначених для співу вранці, ввечері, перед трапезою та під час запалювання свічок. 

Гімн «Світло Тихе» традиційно виконували під час вечірнього запалювання лампадок (нині під час Вечірньої Служби Божої), через те його ще називають «Світильничним гімном». Він вважається першим християнським гімном у сучасному розумінні цього слова.  Один із отців Церкви Василій Великий (329–379 по РХ) згадував про спів «Світла Тихого» як про улюблену церковну традицію; вже в його часи цей гімн вважався старовинним (дехто навіть приписує його авторство самому Василію). За традицією, свічку, запалену від лампади, що горіла у гробниці Ісуса, виносили звідтіля і Церква прославляла Воскреслого Господа. Вважається, що Св.Софроній Єрусалимський (560–638), відомий своєю поезією, відредагував цей гімн, тому православні богослужбові книги часто вказують саме його, як автора "Світла тихого"

▼Ось його оригінальний текст гімну давньогрецькою (койне):

Φῶς ἱλαρὸν ἁγίας δόξης ἀθανάτου Πατρός,
οὐρανίου, ἁγίου, μάκαρος, Ἰησοῦ Χριστέ,
ἐλθόντες ἐπὶ τὴν ἡλίου δύσιν, ἰδόντες φῶς ἑσπερινόν,
ὑμνοῦμεν Πατέρα, Υἱόν, καὶ ἅγιον Πνεῦμα, Θεόν.
Ἄξιόν σε ἐν πᾶσι καιροῖς ὑμνεῖσθαι φωναῖς αἰσίαις,
Υἱὲ Θεοῦ, ζωὴν ὁ διδούς· διὸ ὁ κόσμος σὲ δοξάζει.

________________________________________

▼Українська версія гімну: 

Світло тихе святої слави,
Безсмертного Отця Небесного,
Святого, Блаженного, Ісусе Христе!
Прийшовши на захід сонця,
Побачивши зорю вечірнюю,
Славимо Отця, і Сина, і Святого Духа — Бога.
Достойно є повсякчас Тебе прославляти
Голосами побожними, Сину Божий, 
Що життя даєш, тому світ Тебе славить. 

_________________________________________

▼Ось буквальний переклад гімну з давньогрецької мови.

Варто зауважити, що його назва «Світло Тихе» є дещо поетичною адаптацією. Грецьке слово ἱλαρὸν (hilaron) буквально означає «радісне», «веселе», «привітне» або «ясне» (звідси походить слово «хіларіус» — веселий).

Дослівний розбір рядків гімну:

1. Φῶς ἱλαρὸν ἁγίας δόξης Світло радісне (привітне) святої слави
2. ἀθανάτου Πατρός, безсмертного Отця,
3. οὐρανίου, ἁγίου, μάκαρος, небесного, святого, блаженного 4. Ἰησοῦ Χριστέ, Ісусе Христе,
5. ἐλθόντες ἐπὶ τὴν ἡλίου δύσιν, прийшовши на захід сонця,
6. ἰδόντες φῶς ἑσπερινόν, побачивши світло вечірнє,
7. ὑμνοῦμεν Πατέρα, Υἱόν, καὶ ἅγιον Πνεῦμα, Θεόν. оспівуємо (славимо, оспівуємо) Отця, Сина і Святого Духа, Бога.
8. Ἄξιόν σε ἐν πᾶσι καιροῖς Достойно (є) Тебе у всі часи
9. ὑμνεῖσθαι φωναῖς αἰσίαις, бути оспіваним голосами побожними, чистими
10. Υἱὲ Θεοῦ, ζωὴν ὁ διδούς· Сину Божий, що життя даєш (Життя Подателю);
11. διὸ ὁ κόσμος σὲ δοξάζει. тому (через це) світ Тебе славить.

________________________________________

▼Зведений дослівний переклад тексту: 

«Світло радісне святої слави безсмертного Отця, небесного, святого, блаженного, Ісусе Христе! Прийшовши на захід сонця, побачивши світло вечірнє, оспівуємо Отця, Сина і Святого Духа — Бога. Достойно є Тебе у всі часи оспівувати голосами щасливими, Сину Божий, що даєш життя; тому світ Тебе славить».

ЩЕ ДЕЩО:

У давньогрецькій мові слово ἱλαρός (hilaros) має корінь, який буквально означає «радісний», «веселий», «привітний» або «лагідний». У Новому Завіті це слово зустрічається, наприклад, у 2-му посланні Св.Павла до Коринтян (9:7): «Бо Бог любить того, хто з радістю (ἱλαρὸν) дає».

Відтак, буквальний, «словниковий» переклад цього слова мав би звучати як «Світло радісне» або «Світло привітне». Саме тому в англійській традиції (зокрема в англіканських та лютеранських гімнах) його часто перекладають як «O Gladsome Light» (О, Радісне Світло).

У церковнослов’янській версії обрали слово «тихий». Чому відмовилися від «радісного»? Є дві основні версії щодо цього:

Версія А: Богословська інтерпретація (смислова)

Це найімовірніша причина. Перекладачі намагалися передати не просто емоцію «радості», а також характер вечірнього світла. Hilaron у контексті означає світло, яке не сліпить, не пече (як полуденне сонце пустелі), а є лагідним, приємним для ока, заспокійливим. Це світло заходу сонця — м’яке і привітне. Для слов’янського сприйняття поняття «радість» часто асоціювалося з гучністю, активністю. Натомість вечірнє світло приносить умиротворення. Тому слово «тихий» тут вжито у значенні «лагідний», «сумирний», «спокійний», «той, що приносить втіху».

Версія Б: Глибина слова «Тихий»

У біблійній та Церковній традиції «тиша» (грец. ісихія) — це не просто відсутність звуку, а стан наповненості Божою благодаттю. «Світло Тихе» — це світло, яке приходить без грому і блискавок, наче «подих тихого вітру», в якому пророк Ілля зустрів Бога. Це вказує на кенозис (смирення) Христа: Він, будучи наділеним Божественною Владою і Славою, прийшов у світ «тихо», смиренно, без земної величі, як лагідне світло, що просвічує кожного.

Папіруси з Оксірінха ч.2

Це один із найдавніших у світі збережених текстів Нового Завіту, знайдений в околицях єгипетського поселення Аль-Бахнаса (давній Оксірінх). Написаний давньогрецькою "койне". Дослідники датують його 1-2ст по Різдві Христа.  На цьому крихітному шматочку парусу (розміром 9×6 см) збереглися окремі слова з Євангелія від Івана (Івана 18:31-33)... Повний текст такий:  
▼"31 А Пилат їм сказав: Візьміть Його, та й за вашим Законом судіть Його. Юдеї сказали йому: Нам не вільно нікого вбивати, 32 щоб збулося Ісусове слово, що його Він прорік, зазначаючи, якою то смертю Він має померти. 33 Тоді знову Пилат увійшов у преторій, і покликав Ісуса, і до Нього сказав: Чи Ти Цар Юдейський?"
 

На зворотному боці папіруса - окремі слова з Євангелія від Івана 18:37-38.
Повний текст такий: 
▼"37 Сказав же до Нього Пилат: Так Ти Цар? Ісус відповів: Сам ти кажеш, що Цар Я. Я на те народився, і на те прийшов у світ, щоб засвідчити правду. І кожен, хто з правди, той чує Мій голос. 38 Говорить до Нього Пилат: Що є правда? І сказавши оце, до юдеїв знов вийшов, та й каже до них: Не знаходжу Я в Ньому провини ніякої."

Папіруси з Оксірінха ч.1

Єгипет, поселення Аль-Бахнаса (давній Оксірінх, що означає "місто гостроносих риб"), розташоване в мухафазі (губернаторстві) Аль-Мінья, приблизно за 160 км на південь від Каїра. Це західний берег каналу Бахр-Юсуф (Шлях Йосипа), який відгалужується від Нілу і живить оазис Фаюм. Нині ці терени відомі своїми ісламськими пам’ятками та кладовищем, яке називають "містом мучеників" (через битву під час арабського завоювання), але під землею воно досі ховає таємниці античного світу. Це також відома у світі археологічна місцина, у якій іспанські археологи виявили гробниці часів Птолемеїв та Рима. Саме тут, у пісках на околиці містечка, понад 100 років тому виявили тисячі папірусів, серед яких був і лист Іларіона, та найдавніші уривки Євангелій. 

▼Автор листа: Іларіон (Hilarion) — ймовірно, робітник або ремісник (деякі дослідники його називають солдатом, але точних підтверджень його військового статусу в тексті немає). Вочевидь, він поїхав до Александрії на заробітки. 
▼Адресат листа: Аліс (Alis) — ймовірно дружина Іларіона (у листі він називає її "сестрою", що було поширеним, ніжним звертанням до дружини в Єгипті у ті часи).
▼Дата листа: 17 червня 1 року до Різда Христа. 
▼Мова листа: Текст написаний давньогрецькою мовою (койне). Це «народна» грецька мова, яка стала міжнародною після завоювань Олександра Македонського. На ній написаний Новий Завіт. 
▼Стиль листа: Іларіон пише простою мовою, місцями з помилками, що свідчить про те, що він, ймовірно, диктував лист писарю або сам був не надто освіченим. 
ПЕРЕКЛАД ЛИСТА: 
«Іларіон своїй сестрі Аліс шле найщиріші вітання, а також моїй пані Бероус [ймовірно, теща або інша родичка] та Аполлонаріну [їхній син].
Знай, що ми все ще перебуваємо в Александрії. Не хвилюйся, якщо всі повернуться [додому], а я залишуся в Александрії. Я прошу і благаю тебе піклуватися про малюка і, як тільки ми отримаємо платню, я надішлю її тобі.
Якщо ти, на щастя, народиш [до мого повернення], якщо це буде хлопчик — залиши його, якщо ж дівчинка — викинь її.
Ти писала мені: "Не забудь мене". Як я можу забути тебе? Прошу тебе, не хвилюйся. 29-й рік Цезаря, 23-й день місяця Паїні" 

[себто це 17 червня 1 року до РХ.]. 
КОМЕНТАР:
Лист з одного боку дуже зворушливий. Іларіон любить свою дружину, турбується про неї ("Як я можу забути тебе?"), надсилає їй гроші та піклується про їхнього вже народженого сина. Однак, з іншого боку, тут містяться вельми жорстокі слова, примаймні для нас нині. Іларіон пише: "якщо дівчинка — викинь її" (давньогрецькою: ἐὰν ᾖ θήλεα, ἔκβαλε), що є прямим історичним свідченням звичайної практики "виставлення" немовлят в часи Римської імперії. Римський батько мав право вирішувати долю новонародженої дитини. Дівчатка вважалися "тягарем" (для них був потрібен посаг), натомість хлопчики були майбутніми годувальниками. "Викинути" означало залишити дитину на на вулиці або в храмі, де вона або помирала, або її забирали, почасти у рабство. Ось такі поганські звичаї Риму, без ілюзій і прикрас. 
НА ФОТО: Мапа Єгипту із зазначенням розміщення Аль-Бахнаса, папірус з текстом листа Іларіона.

Естетика християнського храму

Нині нерідко ведуться дискусії про те, кому в церкві потрібні статуї, вітражі, свічки, облачення чи ще щось, окрім Божого Слова, хіба самого Слова не достатньо?  Але саме в цьому і полягає сенс справи.  Мова не йде і ніколи не йшла про те, чого достатньо, а про те, що дав Бог. Ми перетворили віру на зручне місце перебування для Бога і для себе. Перший крок до втрати релігії - це вівтарі з мінімумом необхідного і переконання, що те, що може бути достатнім для надзвичайної ситуації в пустелі або на острові, є метою і нормою за всіх обставин. Нам справді потрібні церковні будівлі. Нам потрібні свічки і вівтарі. Нам потрібні органи і церковні дзвони. Нам потрібні пахощі.  Нам потрібна краса у всіх її різноманітних проявах. Нам потрібне хресне знамення, поклони і колінопреклоніння.  Нам потрібні Таїнства і знаки. Щойно це стало предметом обговорення про те, скільки чого необхідно і нічого понад те, як ми все це втратили. Протестантизм повинен був вигадати щось, щоб замінити те, що дав Бог.  Настав час просто визнати, що ми потребуємо всього даного Богом. У ньому немає нічого, чого слід соромитися. Наявність цього не зробить нас святими більше, ніж його відсутність. Але визнати, що Бог створив і використав ці речі, означає визнати, що навіть якщо ми цього не знаємо або відмовляємося визнати, очевидне є істинним.  Ми потребуємо всього цього. Хвала Богові за все!
о.Л.Пітерс

Молитва до Дня Соборності України

Отче небесний, з Твоєї ласки 22 січня 1919 року на Софійській площі столиці України був проголошений Акт Злуки українських земель, відбулося їхнє об'єднання в єдину соборну Українську державу. Важким і тернистим, сповненим великих випробувань, важких втрат, незагойного болю і страждань був шлях нашої Батьківщини до втілення державності та соборності в життя. 

Боже наш, ми весь час підносили до Тебе молитви за єдність і Ти вказував нам на чому вона ґрунтується і плекається. Ти завжди милостиво провадив нас, давав сили, зміцнював у вірі і надії, загоював наші рани, скеровував до мудрості, просвічував і освячував Своєю живою і вічною правдою, котра не минає і житиме повіки. 

Нині, в часи, коли жорстокий ворог знову зазіхає на нашу землю, дай нам вірності Тобі і покладання на Тебе. Дай нам правдивої єдності, усвідомлення відповідальності одне за одного, за Українську державу, за благословенне сьогодення і майбутнє для нас, наших дітей та онуків, спаси нас і помилуй. Заради Ісуса Христа, амінь.

Молитва на вшанування жертв Голодомору

Всемогутній і вічний Боже, Правителю усіх людей, племен і народів. У покорі та послусі ми звертаємося до Тебе цього дня, вшановуючи пам'ять наших співвітчизників, які були вбиті безбожним більшовицьким режимом через штучний голод. Просимо Тебе, поблагослови, нас достатком і добром, тримай над нами Свою могутню правицю і захищай. Заради Ісуса прости нам наші гріхи. 

Просвіти нас Твоїм Святим Словом. Вчини нас вірними громадянами України та гідними членами спільноти, серед якої ми живемо. Навчи нас жити побожно в рідному краї і захищати його так, як личить дітям Божим. Дай нам християнського відродження і сили для проповідування Твого Слова, щоб до Тебе линули серця мільйонів людей, які живуть у невірі і ходять у темряві. 

Господи, нині, коли пам'ять нагадує нам про невинно убієнних, замордованих співвітчизників, вчини нас вдячними Тобі за все. Дай нам спроможність робити все від нас залежне, щоб зберегти нашу свободу і незалежність. Вчини нас ревними в щоденній молитві за Україну і тих, хто при владі, щоб вони виконували свої обов’язки зі страхом Божим. Дай нам сили і відваги свідчити усім Твоїм Законом і Євангелієм, щоб спаслися не тільки ті, хто вже є християнами, але також ті, що поки що не вірують в Тебе, щоб і вони були приведені до вічного життя через віру в Христа Спасителя. Заради Твого Однородженого Сина, упокій Господи, душі невинно убієнних і сотвори їм вічну пам'ять, а нас спаси і помилуй. Амінь

Визначні постаті Язлівця

Запрошую переглянути допис на ресурсі ACADEMIA, присвячений визначним постатям польської історії, що були тим чи іншим чином пов'язані з містом Язловець коло Бучача. 

ЛАНКА ДОПИСУ НА ACADEMIA. 

Бахмут: походження назви

 ВЕРСІЇ:

Назва міста походить від назви місцевої річки Бахмут (БахмУтки), що є правою притокою Сіверського Дінця, а от, що таке Бахмут – точно не знає ніхто. У джерелах 16 століття вона також називається Бахмутова та Магмутова. Можливо, це похідне від ймення – в середні віки тут були землі Золотої Орди, а потім – Кримського Ханства. Вірогідно, що хтось з кочовиків Мехмедів, можливо, навіть з династії кримських Гераїв, свідомо або ні дав назву річці. Згодом вона трансформувалася у Бахмут. 

На інший варіант походження назви БахмУт вказує краєзнавець Ігор Корнацький. Він припускає, що назва річки походить від дикого степового коня "бахмата". До речі, це слово також тюркського походження й так само походить від імені Мехмед.

Є версія, що назва БахмУи по-тюркськи означає "солона вода". Нарешті існує версія, що що в основі цієї назви лежить назва дерева «бук». По-індоєвропейському «бук» звучить як «b[h]aH'ko» (по-слов'янськи-«б[х]аХ'ко”), де [h] дихальний слабовимовний звук «х», характерний для давньоіндійської мови «санскриту» . Буквосполучення «met» (слов'янською-«мет») означає «мати». Інакше кажучи, назва річки «Б(х)ахмет» означає «має буки» чи «букова». У різних варіантах слово «бук» присутнє у багатьох гідронімах на Лівобережжі України. Мабуть, у далекі часи бук у наших краях був поширеним деревом.

ДЖЕРЕЛА: bahmut.in.ua, 24tv.ua

МОСКОВІЯ ЗА ЧАСІВ ІВАНА IV В СПОГАДАХ ІНОЗЕМЦІВ ЛЮТЕРАН

Запрошую прочитати дослідження: 
Тарас Коковський// КОНСЕРВАЦІЯ ТЕМРЯВИ: МОСКОВІЯ ЗА ЧАСІВ ІВАНА IV В СПОГАДАХ ІНОЗЕМЦІВ ЛЮТЕРАН - https://tinyurl.com/ytsmj87u

Музей "Зборівська битва 1649 року" (2019)

Історично-краєзнавчий музей «Зборівська битва»
(м.Зборів, Тернопільська область, вул.Козацька,45. Директор – Богдан Макогін). Автор відеослайду - Тарас Коковський.
#ЗборівськаБитва #музеї #Тернопільщина #козацтво #ВолодимирБаран #історія

Коротка довідка:
Музей «Зборівська битва» був заснований 1993 року з ініціативи українського поета, журналіста, громадського діяча, ї члена Національної спілки письменників України (1995), лауреата премії ім. Братів Лепких (2002) Григорія Барана-Радошівського (1930-2013) на честь видатної події в історії українського державотворення – Зборівської битви 1649 року. Перших відвідувачів музей прийняв 1995 року, коли була викінчена діорама «Зборівська битва», що висвітлює вирішальний момент цієї звитяжної баталії (автор – Степан Нечай). Фундамент будівлі було закладено австрійським банкіром у 1895-1896 роках. Через 100 років, 66-річний багатолітній в’язень сибірських таборів, учасник визвольних змагань Григорій Якович Баран у цьому приміщенні створив музей. У музеї зберігається понад 1500 експонатів, зокрема матеріали археологічних досліджень поля Зборівської битви, проведених Міжнародною експедицією, зініційованою професором Моргедського університету (м.Моргед, штат Кентукі, США) Адріаном Мандзієм та очолюваною директором Тернопільської обласної комунальної інспекції охорони пам’яток історії і культури Богданом Строценем. Дві верхні експозиційні зали на висвітлюють козацькі походи в Галичину під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, детально розкривають хід Зборівської битви, внаслідок якої було укладено Зборівський договір між королем Речі Посполитої Яном ІІ Казимиром з одного боку і Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким з другого боку, що документально підтвердив утворення Української Козацької Держави. З року в рік експозиції, присвячені Зборівській битві поповнюються новими дослідженнями, матеріалами та експонатами. В музеї постійно проводяться наукові конференції, зустрічі з дослідниками, урочини, присвячені роковинам Зборівської битви.
ЦІКАВО ЗНАТИ:
Нині серед експонатів, присвячених козацтву, є ціла низка унікальних дерев’яних скульптур відомих різьбярів Лупійчуків (батька та сина). Декотрі з них наразі встановлені на відреставрованих дубових діжках, що були привезені з Франції до України для оновлення і подальшого використання у Франції. Відразу спадають на думку походи козаків на теренах Європи, славетні постаті батька та сина Орликів. Згідно пункту 7 Зборівського договору - "Жиди державцями, відкупниками й закупниками християн і жителями не повинні бути в українських містах, де козаки мають свої полки", а 12-го - " Вдови залишені козацькі щоб образи від панів та урядів не мали".
ДОДАТКОВІ ДЖЕРЕЛА:
- Зборівський трактат від серпня 1649 року (http://litopys.org.ua/suspil/sus79.htm)
Реєстр Війська Запорозького 1649 року за умовами Зборівського договору (http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe…)
- Мапа кордонів Гетьманщини за умовами Зборівського договору (https://upload.wikimedia.org/…/Location_of_Cossack_Hetmanat…)
- Як козаки французів рятували (https://day.kyiv.ua/…/yak-kozaky-francuziv-ryatuvaly-ta-dyu…)

Цікаво знати...

Погруддя Карла ХІІ в лютеранському костелі Цєшина.
В лютеранському костелі Ісуса в польському місті Цєшині поруч із вівтарем міститься погруддя шведського короля Карла ХІІ. Вдячні віряни зробили це на вшанування короля-іноземця, котрий долучився до надання лютеранам Польщі більших прав та свобод, бо на той час їх дуже утискали католики австрійської імперії. Звернімо увагу на кольори на стягах Швеції, України та міста Цєшина :-) А тепер можемо поміркувати про можливий хід історії на наших теренах, якби Карл ХІІ та Іван Мазепа здобули перемогу над Петром І :-)

Про Росію без істерики...

Днями в одній з телепрограм почув слушну домку про громадян росії, принаймні нинішню більшість з них - їх необхідно зомбувати і тримати в послусі кремлю, втовкмачувати їм в голови ідею про виправдання злочиннх вчинків їхніх вождів, водити за ніс ідеєю про "велику та могутню росію", про найпотужнішу і найправдивішу імперію світу, лякати їх загрозою Заходу та Штатів, бо якщо забрати в них все це - народ оглянеться довкола і побачить не п'яними, а тверезими очима своє жебрацтво, ницість, духовну вбогість, падіння "нижче плінтуса" і тоді неминучий кінець росії наблизиться критично... він вже наближається руками кремлівських поводирів та й самого російського народу... важко сказати, що тут можна виправити і чим зарадити... можна лише сказати словами Мартина Лютера - "в них інший дух"...

Самознищення Москви розпочалося

Кремлю ніколи не був потрібен непокірний український народ, хіба що у вигляді смиренного раба. Кремлю потрібна наша територія, яка давно в його хворій уяві вже утвердилася як "ісконно русская земля". Але ця земля має таку силу, що робить свідомими українцями більшість тих, хто на ній мешкає - росіян, грузин, євреїв, татар, греків, болгар і т.д. Тож йти проти неї війною, означає втратити все!

Поневіряння італійців в Тернополі…

Час від часу займаюсь пошуком нових світлин та описів старого Тернополя та області. До слова, здобутки тернопільських ентузіастів у цій сфері досить значні. Приємно, що до них належить тернопільська молодь, котра цікавиться історією рідного міста та краю. Світлини старого Тернополя нині розкидані по світах. Чимало з них розміщено на сторінках архівів, бібліотек, аукціонах з продажу предметів старовини. Допитливі хлопці все це розшукують і складають докупи. Молодці! Зовсім недавно я надибав цікавий матеріал. Під час ІІ світової війни до Тернополя хвилею тогочасних військових подій докотилися італійські вояки. Серед них були письменники, поети, художники. Так от, віднайдений мною матеріал стосується саме художників.  Перший з них - Ернесто Ерколані (1909-1974), а другий – Мікеланджело Джельмі (1911-1992). Ерколані народився 1909 року, навчався мистецтву живопису в проф. Нардіні та Болонській академії мистецтв. Займався ілюструванням книговидань. Після смерті батька був змушений посісти посаду муніципального бібліотекаря у місті Асколі-Пічено (знаходиться за 140 км від Риму). Під час ІІ св. війни був на Західному фронті,  виконував обов’язки картографа і фотографа. У 1943-44 роках перебував в німецьких таборах для військовополонених. У березні 1949 року отримав першу премію на арт-шоу у рідному місті. У 50-х роках минулого століття внаслідок хвороби почав втрачати зір. Наприкінці життя перебував у притулку. Помер 1974 року в Асколі-Пічено.  Залишив добірку ілюстрацій про Тернопіль під назвою «Sogni a Tarnopol». Це замальовки олівцем, виконані 1943 року (див. зображення).  Мікеланджело Джельмі потрапив до Тернополя за подібних обставин – перебував у німецьких таборах для інтернованих. Його спогади про цей нелегкий період життя вились в цикл ілюстрацій під назвою «Da Cannes a Tarnopol» (З Канн до Тернополя).  Джельмі за фахом був інженером, а, окрім того – дизайнером, художником, графіком. Після ІІ св.в. емігрував до Аргентини, де викладав, втілював в життя власні проекти.
ДОДАТОК:
Мікеланджело Джельмі (на фото вгорі праворуч)
Виставка малюнків М.Джельмі «Da Cannes a Tarnopol» (відео).
Сторінка Тараса Шендерова (ВКонтакті).
Мій давній Тарнополь (сайт Т.Шендерова).

Олексій Широпаєв - Про два різних народи

Відомий російський блогер Олексій Широпаєв виклав цікаву статтю в ЖЖ, у котрій він торкається теми відмінностей між Росією та Україною та нагальної потреби росіян змінити своє імперське мислення щодо України.
===================
Известно мнение, что Россия без Украины в имперском плане ущербна. Что-то в этом же духе говорил Бжезинский, да и не только он. Эта мысль верна. Но дело даже не столько в экономическом и геополитическом значении Украины для Москвы. Дело прежде всего в том, что на традиционном русском отношении к Украине, по сути, держится русское имперское сознание, благодаря которому российская империя, пусть и в урезанном виде, все еще существует. Подчеркиваю: именно отношение к Украине – не к Балтии, не к Кавказу – является определяющим для русского имперского сознания. Как только русские откроют для себя, что украинцы это ДЕЙСТВИТЕЛЬНО другой народ – российский имперский миф рухнет, а с ним неизбежно кончится и империя. (ДАЛІ ТУТ).

Цитата - Ален Безансон

Про Росію: 
«Це шлях шовінізму, але з певними особливостями, яких він часто набував у цій країні: суміш брехні, насильства та пихи. І рух цей мав бути досить сильним, щоб Солженіцин ототожнив себе з ним, і щоб такий політик, як Гайдар, котрого оцінюють як „реформатора прозахідної орієнтації“, вирішив з ним об’єднатися».
"Російська брехня така зухвала, що їй майже вірять. Наші дипломати, яким російська дипломатія бреше в очі, впадають у стан заціпеніння..."
«Що більше Європа пересварена... то краще для Кремля. Шкода тільки, що Німеччина і Франція дозволяють купитися на це… Російська влада використовує для цього й Православну церкву, яка є в руках ФСБ… Французи протягом кількох десятків років не хотіли вірити в злочинний радянський режим. А він там був, ховався за потьомкінським фасадом. Зараз французи знову заплющують очі на все. Захід знову стає жертвою тих самих ілюзій… Насправді Росія не європейська країна. Це не та культура і традиція. Росія — це Азія»
Про Україну:
"Винищення селянської еліти, здібних та ініціативних виробників, організаторів остаточно перебило хребет одній із найпотужніших у світі сільськогосподарських цивілізацій. Натомість лишилася перелякана й ледаща юрба... Багата і неповторна селянська культура була знищена. Залишились пустирища і байдужі раби"
Радянській владі "вдалося зрусифікувати Київ, Харків та інші великі міста — як шляхом імміграції росіян в Україну, так і приневоленням українців уживати лише російську мову в науковій, науково-технічній діяльності, в різних публічних сферах життя. Вона намагається надати українській мові, яка до того ж була вельми сильно засмічена русизмами, статусу «фольклорної», сільської мови, від якої кожен, хто хоче зробити кар’єру, має відмовитися»
"Існують дві головні перешкоди для остаточного формування української нації — давній дефіцит еліти і старанно культивоване Росією роз’єднання українського народу".
Про Голодомор 1932-33рр.
«Метою ставилося покінчити не з будь-яким опором селянства, бо колективізація вже зламала його, а з національним існуванням українського народу."
АЛЕН БЕЗАНСОН (Франція)
Академік Французької академії наук.