Слово душпастиряМи сумуємо за втраченими, бо ми люди, бо в нас є серце і душа, бо одного дня до нас приходить жаль і біль… Однак ми також є Божими дітьми, віруючими, християнами. Ми живемо з вірою в Спасителя і кладемо надію на Нього, на Його обітниці. Отож смуток і жаль не повинні затьмарювати тієї втіхи, надії і радості, які ми маємо в Спасителеві, нашої вдячності Богові. Пам’ятаймо, що наші рідні, які жили з вірою в Христа, молилися, причащалися, трималися благословінь свого Хрищення – нині разом з їхнім Спасителем на небесах. Якщо з Божої волі наші рідні за життя страждали від недуг і немочей, надто перед тим, як Господь забрав їх до Себе, то, чи бажаючи мати їх далі поруч нас, ми хочемо аби їхні страждання продовжувались і помножувались? Звісно, що ні. Забираючи їх, їхні немочі і страждання Господь бажав, щоб вони отримали полегшення і втіху, блаженний спокій і мир. Він любив їх за життя і бачив, що чаша їхніх страждань вже переповнилась і настав час покласти цьому край, забрати їх до небесної домівки, яку Він приготував для кожного, хто вірує в Нього і кладе на Нього надію. Це те єдине місце, де «Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре, і не буде вже смерті. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося!» (Об’явлення 21:4). Довірмось Господеві, тому Хто постраждав і помер за нас, пролив за нас Свою святу кров, дарував нам життя вічне і тілесне воскресіння. Заради Нього і Його святих ран, амінь.
