У знаного в Україні поета-пісняра Андрія Демиденка є вірш, що давно покладений на музику, зі словами:
Пахне рідне село тишиною лугів,
І роздоллям небес, і піснями гаїв.
І полями, де сонячне світить чоло.
І хлібом, і цвітом,і прадідом-дідом
Гріє душу село,моє рідне село!
У кожного, хто народився і виріс в селі, ці слова викликають особливі почуття і їхнє серце огортає невимовне тепло. При всіх труднощах сільського життя отой надзвичайно тісний зв'язок з землею, природою, людьми, що притаманний селу, навіки вкорінюється у єстві народжених в селі людей і дається взнаки до кінця їхнього життя. А з часом, коли людина залишає родинне гніздо і йде у світ, він перетворюється на благодатний острів любові, до якого прагне душа в часи випробувань, страждань і негараздів. Тоді тобі, міському жителю, яблуневий чи вишневий сад коло батьківської хати, пшеничне поле, криниця, річечка, що біжить край села, долина, ліс, стають найбажанішим місцем спочинку, коли ти, втомлений шаленим темпом нинішнього життя, шукаєш, бодай на один день, спокою та прихистку для душі і серця. Подумалось - у скількох людей не буде вже ніколи цих споминів, бо нинішнє село маліє, а, натомість міста розростаються, розбудовуються, довкілля вкривається асфальтом. Так, цього процесу не спинити і через якихось 50 літ для більшості людей село перетвориться на екзотику? А можливо - це безглузде фантазування? (нехай би так би і було!). Що це я, сидячи за комп'ютером, оточений іншими "благами цивілізації", скаржуся? Жодним чином. Просто замислився над тим, як стрімко змінюється світ і все довкола, як змінюється уклад життя і ментальність людей...
