Юрій Сегеда
Не кричіть про мову солов’їну,
Не лякайте криком солов’їв,
Не римуйте всує Україну,
Бо уже співали сто разів –
Про пшеницю і блакитне небо,
Про калину і про шум гаїв…
А тепер до праці стати треба,
Годі вже сміття порожніх слів.
Балачками слово не полити,
Хоч вони і ллються, як вода.
Треба Бога подумки молити,
Та й молитись марно без труда.
Не цілуйте дзвінко Україну –
Гетсиманський сад тісний од юд.
Нагодуйте матір і дитину
Хлібом – не половою облуд.
Показ дописів із міткою поезія про рідну мову. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою поезія про рідну мову. Показати всі дописи
пʼятниця, 25 січня 2013 р.
субота, 14 липня 2012 р.
НАША МОВА - БОЖИЙ ДАР
Юрій ДОЦЕНКО
БОЖИЙ ДАР
“І тільки один лишився нашому народові скарб од далеких прадідів. Цей скарб єдиний — то рідна мова й рідне письменство, тією мовою писане: обоє як вираз його духовної істоти, як символ його опрічності національної і як знаряддя самосвідомості, як пам’ятка од минулого й надія на прийдущі часи”.
Сергій Єфремов (1876—1939)
1
Її “валуїли” й “табачили”,
Царі, манкурти,холуї,
Її “в грабу” заброди бачили,
В труні — запроданці свої.
Її морили люто голодом,
Гноїв у карцері ГУЛАГ,
Над нею на болотах сморідних
Кривава комашня гула.
Її “кирилили”, калічили,
Хотіли звести нанівець,
Отрутою плювали в вічі їй
Зі з’яничарених сердець.
Вона жорстоко потерпала
Від доморощених катів,
Її за пасербицю мали,
Здавалось би, свої батьки.
На неї “тикали” й “ківалили”
“Раби, подножки, грязь Москви”,
Що рідну неньку називали
Колись з повагою на “Ви”.
Іудину зробивши справу
За тридцять срібників в руках,
По ній вже поминки справляли
“На иностранных языках”.
2
Та, воскресаючи, вона
Життям бриніла, як струна,
Злітала птахою у світ
Із калинових вуст і віт,
Жила — у думі кобзарів,
У жнивнім співі косарів,
У материнській колисковій,
В Тараса заповітнім слові,
В козацьких жартах і листах,
В Холодноярівських лісах,
У розкуркулених степах,
В криївках вояків УПА,
В Довженкових записниках,
У Симоненкових рядках,
У “Рушничку”, “Червоній руті”,
В молитві щирій на покутті,
У самоспалі Гірника,
В судьбі-в’язниці Шумука,
У долі Тихого і Стуса,
В “Просвіті”, у Народнім Русі.
Вона, страждаючи від зла,
У вірі, боротьбі жила.
3
Вір, буде жити — попри зло!
Бо рідна мова — це добро,
Яке не возять на базар…
Вона — навіки Божий дар!
БОЖИЙ ДАР
“І тільки один лишився нашому народові скарб од далеких прадідів. Цей скарб єдиний — то рідна мова й рідне письменство, тією мовою писане: обоє як вираз його духовної істоти, як символ його опрічності національної і як знаряддя самосвідомості, як пам’ятка од минулого й надія на прийдущі часи”.
Сергій Єфремов (1876—1939)
1
Її “валуїли” й “табачили”,
Царі, манкурти,холуї,
Її “в грабу” заброди бачили,
В труні — запроданці свої.
Її морили люто голодом,
Гноїв у карцері ГУЛАГ,
Над нею на болотах сморідних
Кривава комашня гула.
Її “кирилили”, калічили,
Хотіли звести нанівець,
Отрутою плювали в вічі їй
Зі з’яничарених сердець.
Вона жорстоко потерпала
Від доморощених катів,
Її за пасербицю мали,
Здавалось би, свої батьки.
На неї “тикали” й “ківалили”
“Раби, подножки, грязь Москви”,
Що рідну неньку називали
Колись з повагою на “Ви”.
Іудину зробивши справу
За тридцять срібників в руках,
По ній вже поминки справляли
“На иностранных языках”.
2
Та, воскресаючи, вона
Життям бриніла, як струна,
Злітала птахою у світ
Із калинових вуст і віт,
Жила — у думі кобзарів,
У жнивнім співі косарів,
У материнській колисковій,
В Тараса заповітнім слові,
В козацьких жартах і листах,
В Холодноярівських лісах,
У розкуркулених степах,
В криївках вояків УПА,
В Довженкових записниках,
У Симоненкових рядках,
У “Рушничку”, “Червоній руті”,
В молитві щирій на покутті,
У самоспалі Гірника,
В судьбі-в’язниці Шумука,
У долі Тихого і Стуса,
В “Просвіті”, у Народнім Русі.
Вона, страждаючи від зла,
У вірі, боротьбі жила.
3
Вір, буде жити — попри зло!
Бо рідна мова — це добро,
Яке не возять на базар…
Вона — навіки Божий дар!
Підписатися на:
Дописи (Atom)