Післяслово до Дня письменника...

#Україна #письменство #книжки

Ми хочемо, щоб у нас було якомога більше добрих книжок, написаних гарною, вишуканою українською мовою, бо це річ конче необхідна і важлива. Ми дякуємо за кожну добру книжку та її автора. Ми знаємо, що цей автор та його книжка не завше належно пошановані, помічені, надто, як книжка важлива і виняткова. І в тому також є наша провина - читачів. 

Чи є у нас добрі книжки сучасних авторів на християнську тематику? Обмаль, або нема зовсім. І на цьому тлі не так давно з'явилась гарна, пізнавальна книжка Лесі Романчук (Леся Коковська-Романчук)  - розлогий роман про служіння апостолів, Св.Теклі, ранню Християнську Церкву під назвою "Благословен, хто йде...". Він писався авторкою довгих 10 літ. Було переглянуто, перечитано, перекладено сотні книжок, монографій, джерел, статей, дописів перш ніж з'явилися перші сторінки роману. Авторка проводила дослідження в архівах, їздила до Рима, просиджувала дні і ночі за різними історичними матеріалами, змінила окуляри на "сильніші". 

З Божою поміччю, роман у чотирьох томах був завершений і побачив світ у нашому Тернопільському видавництві "Навчальна книга БОГДАН". Він є на полицях книгарень і бібліотек. Його читають. АЛЕ: на превеликий жаль, він досі "не помічений" тими, хто б перший мав звернути на нього увагу - нашою християнською спільнотою, Церквою. Досі жодна з Церков, що мають цілу низку власних нагород, не спромоглася відзначити авторку чи не єдиного в Україні християнського.  роману. І це вельми сумно, бо багаторічна праця письменниці варта того. Бо це не книжка на день, місяць чи рік, а на довге життя. Вона натхненна Божим Словом, вірою в Спасителя, вдячністю Богові за все. Помоліться за Лесю, за її здоров'я і працю, за те, що Господь провадив її для написання роману "Благословен, хто йде...".

С.Юнгер, роман "Плем'я". Уроки війни.

УРОКИ ВІЙНИ

Єдина роль, у якій солдатам ніколи не дозволено бачити себе під час бойових дій, — це роль жертви, тому що через пасивність, притаманну жертвам, вони можуть загинути. Таке сприйняття з них вибивають криками та постійними тренуваннями задовго до того, як вони наблизяться до поля бою. Але коли вони повертаються додому, на них дивляться з таким співчуттям, що це часто позбавляє їх можливості бути повноцінними членами суспільства. Деякі з них справді є недієздатними, і про таких людей потрібно дбати негайно, — але тільки уявіть, як заплутує таке ставлення решту з них.

Мабуть, найважливіше, що мають відчувати ветерани, — це те, що вони так само потрібні й продуктивні в суспільстві, як і на полі бою.

Коли молоді люди повертаються з війни, це повернення розглядається як невід’ємна частина суспільства, до якого вони належать, і вони не почуваються чужими. Ми віддаємо шану нашим ветеранам словами, плакатами та написами, але не даємо їм того, що справді важливо..., що справді виділяє вас як цінну для суспільства людину, — ми не даємо їм роботи. Усі похвали світу нічого не означають, якщо суспільство не визнає вас як людину, яка може зробити внесок цінною працею. 

Замість того щоб мати можливість працювати та робити внесок у суспільство, що є дуже терапевтичним, великому відсотку ветеранів просто пропонують довічні виплати з непрацездатності. І вони, звісно, погоджуються — а чому б і ні?

Суспільство, яке саме не розрізняє ступенів травми, не може очікувати цього від своїх воїнів.

колишніх учасників бойових дій не слід розглядати як жертв або заохочувати їх сприймати себе жертвами.

що ближче широкий загал буде до реальних боїв, то краще розумітиме війну і менше труднощів буде в солдатів, коли вони повернуться додому. 

Ми недобре ставимося одне до одного. Наш трайбалізм (форма родоплемінної організації спільноти, яка базується на родоплемінних зв'язках ) стосується надзвичайно вузької групи людей: наших дітей, подружжя, можливо, батьків. Наше суспільство відчужує, є технічним, холодним, воно збиває з пантелику. Наше фундаментальне бажання як людей полягає в тому, щоб бути поруч з іншими, а суспільство цього не дозволяє. 

Однією з найпомітніших речей в армійському житті, навіть у підрозділах забезпечення, є те, що ти майже ніколи не буваєш на самоті. День за днем, місяць за місяцем ти перебуваєш достатньо близько, щоб якщо й не доторкнутися, то можна легко поговорити з дюжиною людей або й більше.

Автори відомих висловів: Мартин Німіллер

Мартин Німіллер (1892-1984) німецький лютеранський пастир, антинацист.

Коли вони прийшли за комуністами,
я мовчав ‒
я не був комуністом.
Коли вони прийшли за соціал-демократами,
я мовчав ‒
я не був соціал-демократом.
Коли вони прийшли за профспілковими активістами,
я мовчав ‒
я не був членом профспілки.
Коли вони прийшли за євреями,
я мовчав –
я не був євреєм.
Коли вони прийшли за мною ‒
вже не було кому заступитися
за мене.

Книжкова полиця - Іван Нечуй-Левицький

«Еге! смійтесь, смійтесь! Ви добре знаєте, що не до кожного дідьки приступають...Бо не кожного Бог благословить... Хто недобре робить, до того, певно, вже й дідькам не треба приступать». 

Іван Нечуй-Левицький. Хмари