Душпастирське

 - Отче, хочу вас дещо запитати.

- Прошу...
- Кілька місяців вже ходжу до церкви, а болячки, як були, так і лишилися.
- А хто вам сказав, що вони щезнуть?
- Одні люди...Вони різні релігійні книжечки пропонують. 
- І що вони вам обіцяли? 
- Як буду ходити до церкви, то перестану слабувати і з'являться гроші, статок. 
- І нічого з того не сталося? 
- Таки ні...
- То ви вирішили вже до церкви не йти?
- Ще думаю над тим...
- Розкажу вам одну історію. Якось заслабла моя парафіянка і лежала у шпиталі на лікуванні. Я навідувався до неї, ми разом молилися, читав їй Слово Боже. А одного дня обізвалася її сусідка по палаті і попросила, щоб я з нею поговорив. Так було кілька разів поспіль, а згодом вона зізналася, що важко хвора, що не переймалася церквою, вірою, душею, спасінням, не молилася, і лише зараз усвідомила, що згаяла час. І додала: Дякую Богові, що привів мене до себе через мою хворобу, інакше, і жила б без Нього далі. 
- Ви ведете до того,  що людина має дякувати Богові за свою хворобу? 
- Не зовсім так, а до того, що іноді саме через хворобу Бог просвічує людину, запалює в її серці спасенну віру, приводить до каяття і опікується її душею. Господь не має на меті цілковито позбавити нас негараздів, немочей і хвороб, а допомогти нам долати негаразди, не зневірюватися через них, вчитися покладатися на Нього повсякчас, а не лише при добрі, благополуччі, щасті.

Запрошення до Церкви

Так вже повелося, що одних людей запрошенням, вмовлянням, піклуванням, розмовами і обіцянками, і тим, і сим, і  так, і сяк тягнуть до церкви - і все намарно, а інші радісні, щасливі і вдячні Богові самі линуть туди щонеділі, немов на свято. 

Отак і живемо...

Наші біди, зокрема, спричинені відсутністю справедливості, порядності, шляхетності. Лише один приклад «на побутовому рівні»: виклик майстра з ремонту газового котла системи опалення, бойлера коштує 350грн. - без вартості самої роботи. Зазвичай, майстер вирішує проблему за півгодини і це вартує 500-600грн. А часом, за кілька днів та ж проблема виникає знову.  Настроїти піаніно вартує 350грн, при цьому фахівець іноді працює 2-3 години. Чому так? Тому, що без котла/бойлера вам буде кепсько (зимно в хаті, зимна вода з крана тощо), а неналаштоване піаніно »побутових незручностей» не створює…Інший приклад - треба було дещо полагодити в машині, на СТО в Тернополі повідомили ціну - 15 тисяч гривень! За якийсь час в одному з райцентрів цю проблему хлопці на тамтешньому СТО вирішили за 3 тисячі гривень. Отак і живемо…

Прибульці, інопланетяни тут, на землі...

В одному з відомих хітів Стінга (I'm an alien) є такі рядки: «Я - чужинець…Скромність і чесноти
можуть спричинитися до сумної слави. Врешті-решт, ти можеш стати самотнім. В цьому світі доброта і поміркованість - рідкість». Дедалі частіше почуваєшся самітником, білою вороною, людиною з іншого світу, спостерігаючи за змінами у цьому розкуйовдженому сьогоденні. Тобі не смішно від «жартів», котрі розважають інших, тебе не тішать пісні з осоружним козячим блеянням, знущанням над вимовою твоєї чудової мови і текстами, від котрих хочеться плакати. Від жахіть, примітиву, розбещеності кіно і телебачення хочеться вити. Від популярного серед загалу чтива, написаного стилем шкільного твору, суржиком, лайкою з брудом і казна чим, висмоктаними з пальця сюжетами, граматичними помилками берешся за голову і згадуєш Шевченкове: Якби ви вчились, так, як треба»…Тому й почуваєшся почасти серед сьогодення прибульцем. На якій би планеті чи бодай астероїді без усього цього оселитись? Можливо, десь поруч з маленьким принцем Екзюпері? 

ПС. Добре є, поза сумнівом, було б гріхом казати, що нема, але його так катастрофічно мало…

Почувши сміх дитячий...

Почувши сміх дитячий у дворі,
Котрий бринить немов ручай весняний,
Умить збагнеш - як швидко догорів
Життя земного каганець глиняний.

Лисиця і журавель

***
Передумав журавель
жениться
на лисиці…
(Видно неспроста!) –
Він при святі в неї,
як годиться,
студенину їв
із… когута.

5 червня 2014 року

ПРО ВІРШІ

***
Для себе часом
пишу я вірші…
Може вони
нічого і варті?
І якщо вам
вони не до душі –
мене по писку,
прошу вас,
не вдарте…

28 травня 2014

Садово-городнє споглядання сьогодення

***
Щось цікаве побачиш щоднини
Коли вранці підеш на грядки…
ДНР вже не хоче данини,
І Ахметов веселий такий?

Знову персик засох по морозі,
Полуницю вже час поливать…
А чиновник в замішанні досі –
Скільки брати, і брать чи не брать?

Донесемо до кожного хлопа:
Хабарям і корупції – Ні!
Щоб Америка вся і Європа
Були впевнені в завтрашнім дні.

21 травня 2014 року

*ДНР – Донецька Народна Республіка

Садово-городнє споглядання сьогодення

***
Під вікном чорнобривці посіяв,
Покосив у садочку траву…
Те, що Путін накоїв й Росія,
Пам’ятатиму поки живу.

Не пробитись зерну у полові –
Тому мусим полоть бур’яни…
Від Кремля не чекайте любові –
Йому розбрату треба й війни.

11 травня 2014 року

Садово-городнє споглядання сьогодення

***
У саду зав’язалися вишні,
Щось нема цього року хрущів…
Знов на шпальтах з’явились колишні –
Як гриби восени по дощі…

Треба йти бараболі садити –
Бог лиш знає, що згодом буде,
А хто матиме їсти і пити –
Раду дасть собі й не пропаде.

10 травня 2014 року

Дурне діло - не хитре

***
Один відомий серцеїд
Хвалився, вже на схилі літ
Скількох колись поцілував
Як він іще парубкував,
А потім, як жонатий був –
Ще скільки «перемог» здобув…

А я вам так повім на це –
Нехай він меле те і се,
Щоб люди знали, як було,
Хто напаскудив, скоїв зло…
Хвалитись тим, від чого тхне,
Не хитре діло, а дурне…

1 травня 2014 року

Актуальний Улас Самчук (1905-1987)

...треба одного: свідомої, розумної, ініціативної людини...Нам іноді кажуть: немає капіталу, тяжкі обставини. Вимовки. Капітал є річ, яка не падає з неба. Капітал здобувається. Умови ніде не бувають легкі. Наша Америка в нас під носом. На кожному кроці у нас джерело, з якого можна черпати золото. Гляньмо на наші дороги. Це не дороги, це рови, повні вибоїв, які ви зустрінете хіба в Абіссінії. Гляньте на наші ріки.... Гляньте на наші сільські господарства. Це переважно примітивні огнища, де з бідою існує сяке-таке життя...

Улас Самчук (1905-1987)

Проблема з очима

Оце замислився над таким: чому деякі люди вчора мило посміхалися при зустрічі за певних обставин, так щиро щебетали під час розмови, а нині, проходячи повз тебе, спілкуючись з кимось за метр від тебе, не помічають тебе, роблять вигляд, що тебе не знають, відводять погляд убік, не вітаються бодай кивком голови? Подібна "вибірковість" поведінки мені завше була цікавою. Аж ось нарешті збагнув - в таких людей проблема не з завищеною самооцінкою, браком виховання, зарозумілістю, а з ОЧИМА. Вони, бідолашні, мучаться хворобою зору. Терміново потрібен добрий "окуліст".

Населення і народ

Напередодні нового навчального року низка областей на Сході вирішили підготувати для громадян подарунки у вигляді підручників для шкіл російській, утвердження російської мови як регіональної. Без сумніву, все було сплановано заздалегідь –  на місцях лише чекали наказу до виконання. Як блискавично 10% «пригноблених» вирішують долю 90% !
Коли бачиш, як «щирі українці» у вишиванках з піною на губах доводять, яким великим благословенням для держави є прийняття нового мовного закону, як слід конче враховувати потреби утиснутих українізацією російськомовних громадян (про інших згадують вряди-годи задля годиться), то починаєш краще розуміти, як зраджували свої своїх в усі часи національно-визвольного руху. Найпідлішими та найпідступнішими зрадниками завжди були «свої». Біда ще й у тім, що більшість з тих, хто нині так палко обстоює запровадження російської мови в усіх сферах і утвердження її як другої державної, є за національністю УКРАЇНЦЯМИ, однак зрусифікованими, перемеленими системою, збанкрутілими духовно, без роду та племені! Візьмемо для прикладу бодай перепис населення 2001 року – 77,8% громадян підтвердили, що вони є українцями! А що виходить на ділі? Значна частина тих, що засвідчили своє українство, насправді його зреклися.  Ми так часто бідкаємося, що люди, мовляв, не винні – їх нищили, русифікували. Але це не так – винен кожен, хто зрікся, хто зрікається нині заради тимчасових привілеїв, кому байдуже якою мовою розмовляти аби було що їсти й пити і ніхто не зачіпав. Лише подивіться на прізвища «наших» поборників російської мови  - всі вони, практично, українські! Оце і є результат 400 літньої боротьби Російської імперії проти України та української мови. Є народ, а є населення. Населенню ще треба стати народом, а цей шлях тернистий. Можливо, що населення так і не стане народом. Для цього необхідні почуття національної гідності, воля до творення держави, провідники, наділені відповідальністю, довірою народу, мудрістю та совістю, не скомпрометовані лицемірством і брудними оборудками. Можливо має рацію Галина Пагутяк, коли стверджує, що закон про мови збудив сплячих і розворушив суспільство. Наші біди, так само як і звитяги, започатковані в минулому. Звинувачувати колишніх керманичів народу нині доволі легко, але опинитись на їхньому місці мало хто б хотів.  Тарас Шевченко писав: «Як-би то ти, Богдане п'яний...». Так, якби... Але історію не повернути вспак…Стільки різних «чому?» виникає при думці про наше сьогодення і минувшину! Начебто й не бракувало в нас героїв, вождів, нагод і можливостей – однак не склалося… Одвічний розбрат, брак єдності, зрадництво, гонитва за привілеями і вигодою для себе таки зробили свою чорну справу – гідної української держави досі немає, не зважаючи на принесені на вівтар боротьби за незалежність жертви і ріки пролитої крові. Свого часу «великий брат»  з Півночі так міцно стиснув «малоросів» у обіймах, що останні звиклися і почали вважати оте існування за благоденствіє (на щастя не всі!). М.Драгоманов закликав: «З Північною Руссю не ламати союзу!» Навіть універсали Центральної Ради містили недвозначні твердження про те, що Україна в жодному разі не прагнутиме остаточно покинути обійми «братньої Росії». Перший універсал стверджував: «Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською...».  Другий універсал закликав: «творити нове життя України на добро всієї революційної Росії... Ми, Центральна Рада, яка завжди стояла за те, щоб не одділяти Україну од Росії...ми рішуче ставимось проти замірів самовільного здійснення автономії України...». Третій універсал продовжував: «в ім'я рятування всеї Росії, оповіщаємо...». Ось такі справи...  Тому зросійщене телебачення вимкніть, візьміть до рук добру українську книжку, послухайте гарних українських пісень, а ще краще заспівайте самі – на зло всім ворогам і не наступайте на ті ж граблі. Утверджуйте своє українство повсякденними справами.  Не будьте байдужими. Думайте про те, яка країна дістанеться у спадок нашим дітям та онукам. Нині це вирішуєте ви! І як говорить Андрій Охрімович: «Любіть Україну, тримайте порох сухим».

За лаштунками концерту

Концерт Елтона та Queen у Києві зібрав біля 250 тисяч глядачів. Так кажуть ті, що займалися підрахунками. Воно й на око було видно, що це так. В-очевидячки, люди залишилися задоволеними, судячи з відгуків. Організатори теж, мабуть задоволені. Безперечно, обоє - як Елтон так і Queen є професійними і відомими у світі музикантами та виконавцями. Моє покоління виросло на їхніх хітах. Їхня музика має особливий драйв, збирає стадіони. Однак, 30 років тому, слухаючи Елтона та Меркюрі, ми і не здогадувались, що ховається за лаштунками їхньої музики, ми просто насолоджувались мелодіями та звуками. Минув час і на шпальтах видань з'явилася інформація про те, що Елтон – гей, Фреді Меркюрі – гей і неабиякий мастак влаштовувати оргії. Рок нерідко поєднував подібні речі, а ще – наркотики, алкоголь і т.п. Відтак, музика Елтона та Фреді дістала присмак чогось не дуже доброго, адже сценічний образ виконавця розходився з його життям поза сценою. Згодом виявилось, що подібні речі зустрічаються в рок музиці доволі часто, на жаль. Пишу про це не для того, щоб видатися в очах інших “святішим”, а радше для того, щоб ми могли розібратись у справжній “природі речей”. У світі нині все перевернулось з ніг на голову. Суспільства волають про загрозу ВІЛ-СНІДу, надто для України. Кожний тверезо мислячий розуміє, що головною причиною поширення цієї пошесті є розпуста, зокрема гомосексуалізм. Тому, коли Елтон говорить - “Зупинимо СНІД разом” – це викликає, принаймні посмішку. Так само, коли під час “акцій” проти СНІДу щедро роздають презервативи під гаслом “Наркотикам – ні, безпечному сексу – так”, це також викликає посмішку. Зрозуміло, що в такий спосіб проблему не вирішити. Судячи з усього, ліберальна толерантність дедалі більше завойовує терени України. Вже відкрито лунають голоси про те, що слід ставати “цивілізованими”, вносити відповідні зміни до законодавства аби забезпечити права і свободи секс-меншин та інших “не подібних до загалу”. Будьте певні, воно так і буде невдовзі, але я не заздрю нашим дітям, яким доведеться жити під забороною відкрито називати гріх гріхом, чути повчання, що дві тітки чи двоє дядьків  - це також “сім'я”. З огляду на все сказане, було б добре, якби Елтон та Queen по закінченню концерту відкрито заявили – юнаки та дівчата, ніколи не беріть приклад з нас! Гомосексуалізм – це гріх! Розпуста – причина поширення СНІДу! Втім, музика стихла, глядачі розійшлися по домівках. Двірники збирали на вулицях сміття і пакетики від презервативів і мугикали собі під ніс котрусь з мелодій Елтона чи Фреді. А що далі? А далі настав новий ранок, новий день з усіма його викликами, протистояти котрим без віри, без Бога, без Божого Слова, без усвідомлення правдивої сутності речей - неможливо.

Technorati Tags: актуальне,виклики,гомосексуалізм,СНІД,треба знати
ДОДАТОК: 
Василь Зима "Чому я не пішов на концерт..."
5-річний малюк з Британії "вирішив" змінити стать!

Потреба в тиші

Якихось 200 років тому людина жила в цілковито іншому світі звуків. Сучасній людині навіть важко уявити подібне – не було щоденного шуму транспорту у містах, не було постійно увімкнених телевізорів, FM радіо та програвачів, телефонів, не було гучної музики скрізь і всюди, не було надпотужних децибелів літаків, заводів, фабрик і т.п. Іншими словами, не існувало того неймовірного, часом убивчого звукового фону, який притаманний сьогоденню. Вряди-вгоди, ми тікаємо від нього в ліс, в гори, якесь захолустя, щоб бодай на короткий час вирватись з надокучливого оточення звуків, але невдовзі повертаємось у нього знову. Часто думаю – хто підкинув виробникам реклами ідею супроводжувати рекламні відео удвічі або утричі голоснішим звуком? Це щоб вас вмить розбудити сплячого на канапі, до смерті перестрашити, довести до інфаркту? Вони думають про гроші, а до людського здоров'я їм байдуже. А людина потребує тиші, якщо не постійно то бодай періодично. Інколи їй потрібна абсолютна тиша, за інших обставин – тиша, у котру гармонійно вплітається звук дощу, спів птаства, тихий шепіт листя дерев, дзюрчання ручаю… В усьому повинна бути гармонія, а не какофонія. Людство глухне. І спробуй не оглухнути, якщо твої вушні перетинки щоденно руйнуються від шаленого звукового натиску. Тендітний дитячий слух нині руйнується значно швидше, ніж колись…Тиша потрібна не лише вухам, але також душі та серцю. Тому вимикайте періодично телевізори, припиняйте галасливі розмови, подаруйте собі тишу. А потім послухайте добру класичну музику -  для гармонії.

Людина - то цілий світ

Хтось сказав, що кожна людина – це цілий світ, який щезає разом з нею. Кожна людина виняткова. Неправда, що незамінних людей немає. Хто, скажіть, замінить нам Івана Миколайчука, Володимира Івасюка, Назарія Яремчука, Василя Симоненка, Катерину Білокур, Бориса Гмирю, Соломію Крушельницьку, Леся Курбаса та багатьох інших, надто тих, кого куля більшовицького ката наздогнала в урочищі Сандормох? Ніхто! Буде багато інших, але таких вже не буде ніколи.  А скількох талановитих, воістину великих та славних українців звели  зі світу недолуге  чиновництво, заздрощі та ненависть доброзичливців і  людиноненависницька система! Зі смертю людини руйнується зв'язок, який існував між нею й кожною річчю, яку вона брала до рук, котра, хоч і мала почасти, але може розповісти так багато, як от: пасмо дитячого волосся після першого підстригання, медальйон або перстень, отриманий в спадок від матері, срібна бабусина цукерничка, невеличка збірочка поезій з автографом автора, альбом зі старими чорно-білими, подекуди вицвілими родинними світлинами, вітальна листівка, надіслана дідусем, текст котрої написаний  незабутнім начерком з кучериками і буквою «ґ».  Впродовж життя у нас назбируються пачечки, скриньочки, течки та шухляди з усяким «добром», яке іншим видається цілковитим мотлохом, а для нас кожен дріб’язок у ньому випромінює тепло незабутніх споминів, котрі зігрівають наше серце, обпалюють вогнем почуттів та пристрастей, огортають холодом трагедій та випробувань. Але щойно ми відлітаємо у вічність, як усі, невидимі для ока, зв’язки руйнуються. Сиротіють не лише люди, а також речі, які були дорогі серцю тих, кому вони належали. Хто стане їхнім новим власником? Для кого вони важитимуть бодай дещицю того, що важили для їхнього попереднього господаря?  Ймовірно, щось із ціннішого їхній новий власник залишить собі, а іншого невдовзі спекається. Відтак, речі, мов уламки зруйнованого світу, опиняться на узбіччі життя.

Життя-буття

Правду люди кажуть: «Нашого цвіту по всьому світу». Скільки  заробітчан розкидано по найвіддаленіших закутках земної кулі? Одні переконують, що їх п’ять мільйонів, інші - що вісім. Якби там не було – лічба вже йде на мільйони. Не десятки чи сотні тисяч, а мільйони! І це при нинішній чисельності населення країни – понад сорок мільйонів!  В Америці новітніх заробітчан з України  називають «п’ятою хвилею еміграції». Ні, це не хвиля – це вже справжнє цунамі з усіма його можливими та неможливими наслідками, як для України, так і для окремої заробітчанської родини. На чужині підростає нове покоління українців, народжених поза межами батьківщини. Рідну мову діти вивчають у недільних школах раз на тиждень, а більшість часу за межами школи спілкуються іспанською, португальською, італійською, англійською, німецькою, грецькою. Природно, що їхня українська за цих обставин практично завжди відмічена діалектом. Ще добре, якщо вдома батьки та діти спілкуються українською. Ряди-вгоди  заробітчани навідуються на «історичну батьківщину», котру діти, народжені за кордоном, сприймають, як екзотику, а за тиждень-два запитують батьків, коли вже поїдуть додому.  Щоб хоч якось розрадити українських бабусь та дідусів, які бачать онуків наяву один раз на кілька років, діти купують їм ноутбуки, під’єднують до Інтернету та встановлюють «Скайп» для віртуального спілкування. 70-80 річним пенсіонерам на старості літ доводиться опановувати премудрості комп’ютерних технологій і віртуального буття. Тепер усе переходить в площину віртуального – спілкування, щоденне життя, якісні продукти харчування... Живемо в епоху глобалізації. Нині ти тут, а завтра там. Нині пан, а завтра пропав. Життя нагадує поїздку в метро – тіснява, на кожному обличчі відтиск якогось клопоту, зупинки миготять - не встигнеш оком повести. Ще не спромігся дати собі раду з одними проблемами, як на п’яти вже наступають інші.  Почасти навіть найпалкіші патріотичні почуття вже не здатні стримати людей робити  вибір в бік заокеанського щастя, але і там не солодко. З іншого боку - робити життя кращим можна і треба. Для початку можна бодай прибрати від сміття свою вулицю в селі чи місті, припинити смітити в лісосмугах уздовз шосе, навчити дитину не кидати будь-де обгортки від цукерок чи морозива... і тд. і тп...