Цитата - Іван Нечуй-Левицький

Хто ж любитиме того, хто зв'язує нам руки, суне нам свою мову, виганяє з України нашу національність, забороняє любити свій народ, дбати про його освіту...

Іван Нечуй-Левицький (1838-1918) український письменник

Іван Франко - відповідь Петрушевичу

АНТОШКОВІ П. (АЗЪ ПОКОЙ)

Діалект чи самостійна мова?
Найпустіше в світі се питання.
Міліонам треба сього слова,
І гріхом усяке тут хитання.

Міліонам треба світла, волі,
Треба вміти, як їх добиваться,
Поки стогнуть кволі, мерзнуть голі -
Нам в Параски ласки дожидаться?

Як твій брат із голоду вмирає,
А його ти накормити вступиш,
То чи ждеш, аж срібну ложку купиш,
Чи береш букову, що він має?

Як твоя у річці тоне мати
І кричить: "Рятуй мене, Антошку!" -
Будеш ти на гарний човен ждати
Чи їй кинеш першу-ліпшу дошку?

Зви се діалектом, зви жаргоном
Тую дошку, ту букову ложку,
А вона лунає відгомоном
В міліонах серць живих, Антошку!

Хай та мова вбога в славнім роді,
Хай московська, польська, чеська краща -
Поки служить Матері в пригоді,
То вона культурі не пропаща.

Хоч в сусіда там пиха багацька
У порфирі сяє та атласі -
На чуже багатство ми не ласі,
Ласа лиш твоя душа жебрацька.

Бідні ми, як коні на припоні,
Збагатись нас труд на рідній ниві:
В діалекті чи хоч би в жаргоні
Будемо багаті і щасливі.

Діалект, а ми його надишем
Міццю духу і огнем любови
І нестертий слід його запишем
Самостійно між культурні мови.

ДОДАТОК:
Антошко П. - Петрушевич Антоній Степанович (1821-1913) - священик УГКЦ, філолог, історик, москвофіл,заперечував самостійність української мови, ставив під сумнів існування українського етносу як такого. Дивись його статтю в чосописі "Галичанин", 1902, ч. 222, під заголовком "Тщетная работа сепаратистов".
АЗЪ ПОКОЙ - літери старословянської абетки А і П (А.Петрушевич).

БЕЗ МОВИ НЕМАЄ НАРОДУ!

"19 серпня 2008 президент України Віктор Ющенко присвоїв Андрію Данилку звання народного артиста України «за значний особистий внесок у культурний розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення та з нагоди 17 річниці незалежності України»... (!) Що тут скажеш... Подібних «нагород» та «відзнак» було і ще буде чимало… Виглядає так, що  в майбутньому потрібно буде докласти чимало зусиль, щоб повернути добре ім’я багатьом державним преміям і нагородам… Наші сусіди з півночі нерідко дивуються, якщо ми кажемо, що нам не до вподоби  Вірка Сердючка з її недолугими жартами і суржиком... Їм подобається... Авжеж, це  так "смішно". Насправді тут не до сміху - плакати треба. Данилко як ніхто інший приклав руку до створення того образу українця (радше «хохла»), над котрим нині потішається цілий світ! Навіть більше, з його появою почав формуватися інший погляд на суржик, значному поширенню якого він посприяв власноруч. Якби це сумно не виглядало  - саме за роки незалежності рівень української мови суттєво понизився. Якщо колись за одне чи два невірних слова диктор міг отримати догану, попередження і т.д., то нині годі знайти бодай одного диктора, ведучого, журналіста, котрий би належно володів державною мовою! Я вже не кажу про політиків та «діячів» шоу-бізнесу. Те ж саме стосується багатьох сучасних літераторів. Якщо далі продовжуватиметься падіння рівня української мови, якщо люди, надто діти, не чутимуть доброї вимови, дотримання правил граматики – страшно навіть подумати, що матимемо у мовній царині за якихось 10-20 років!  Відвідайте бібліотеку чи архів і порівняйте рівень української мови в друкованих виданнях 30-40 річної давнини тому та нині – різниця суттєва. Носіїв рідної мови треба плекати, виховувати. Якщо вихователька дитсадка, вчителька початкової та середньої школи, викладач вишу, батьки вдома, приятелі поза помешканням, ЗМІ, кіно й телебачення розмовлятимуть абияк, щоденно послуговуватимуться суржиком, якщо держава не фінансуватиме проекти на підтримку українською мови, не готуватиме кваліфікованих фахівців, знавців та дослідників рідної мови  – марно чекати чогось доброго в майбутньому. Чому нас це повинно непокоїти? Тому що віддавна відомо – спершу зникає мова, далі зникає весь народ. Мова – то не просто слова. Це вкорінений у генах код нації, це те, що формує її єство, сутність, ментальність. Ми відчули це на собі після 1991 року коли звідусіль полинула рідна мова, українська пісня! Яким трепетом були охоплені тоді наші серця! Чимало людей усвідомили тоді своє українство і скинули з себе ярмо русифікації. Рідне слово розбудило в їхніх душах приспані оманою меншовартості та інтернаціоналізму почуття. Ми знову усвідомили себе народом, – великим і славним. Впродовж десятиліть нам казали, що ми нічого не варті, що наша мова – "нарєчіє", "помилка", "покруч". Невідомий  досі дивовижний пласт стрілецьких та повстанських пісень збудив у нас якесь незбагненне, невимовне  відчуття приналежності до свого народу, його мови, історії та культури. Всередині нас наче клацнув невидимий перемикач і налаштував усе наше  єство на українську хвилю. Касети з записами стрілецьких пісень у виконанні гурту «Не журись», неперевершені українські хіти Тараса Петриненка, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, тріо Маренич, Квітки Цісик вмить витіснили з наших музичних збірок  майже усі англомовні речі.  Як піднесено і натхненно ми співали пісень своєї юності, котрі вже стали шедеврами й увійшли до скарбниці української пісенної спадщини, як от – «Пісня про рушник», «Черемшина», «Пісня про матір», «Гуцулка Ксеня», «Два кольори».  Друзі мої, пам’ятайте, що зачинателям та творцям великодержавної імперської політики добре відомо, який могутній вплив на голови та серця людей чинить рідне слово та пісня. Ось чому вони завжди прагнуть підпорядкувати собі інформаційний простір, і вдень та вночі будуть промивати мізки потоками російськомовного музичного, теле та кіно продукту, щоб приспати національні почуття, прищеплюючи людям різного роду ідейки, в основі яких були б інтернаціоналізм, космополітизм, меншовартість та малоросійство.  А манкуртами, «хохлами», збайдужілими до усього, керувати набагато легше.  Але написано: «Христос для волі нас визволив. Тож стійте в ній та не віддавайтеся знову в ярмо рабства!» (Послання до галатів 5:1). Амінь!


27 липня 2012 року
Україна

НАША МОВА - БОЖИЙ ДАР

Юрій ДОЦЕНКО
БОЖИЙ ДАР
“І тільки один лишився нашому народові скарб од далеких прадідів. Цей скарб єдиний — то рідна мова й рідне письменство, тією мовою писане: обоє як вираз його духовної істоти, як символ його опрічності національної і як знаряддя самосвідомості, як пам’ятка од минулого й надія на прийдущі часи”.
Сергій Єфремов (1876—1939)
1
Її “валуїли” й “табачили”,
Царі, манкурти,холуї,
Її “в грабу” заброди бачили,
В труні — запроданці свої.
Її морили люто голодом,
Гноїв у карцері ГУЛАГ,
Над нею на болотах сморідних
Кривава комашня гула.
Її “кирилили”, калічили,
Хотіли звести нанівець,
Отрутою плювали в вічі їй
Зі з’яничарених сердець.
Вона жорстоко потерпала
Від доморощених катів,
Її за пасербицю мали,
Здавалось би, свої батьки.
На неї “тикали” й “ківалили”
“Раби, подножки, грязь Москви”,
Що рідну неньку називали
Колись з повагою на “Ви”.
Іудину зробивши справу
За тридцять срібників в руках,
По ній вже поминки справляли
“На иностранных языках”.
2
Та, воскресаючи, вона
Життям бриніла, як струна,
Злітала птахою у світ
Із калинових вуст і віт,
Жила — у думі кобзарів,
У жнивнім співі косарів,
У материнській колисковій,
В Тараса заповітнім слові,
В козацьких жартах і листах,
В Холодноярівських лісах,
У розкуркулених степах,
В криївках вояків УПА,
В Довженкових записниках,
У Симоненкових рядках,
У “Рушничку”, “Червоній руті”,
В молитві щирій на покутті,
У самоспалі Гірника,
В судьбі-в’язниці Шумука,
У долі Тихого і Стуса,
В “Просвіті”, у Народнім Русі.
Вона, страждаючи від зла,
У вірі, боротьбі жила.
3
Вір, буде жити — попри зло!
Бо рідна мова — це добро,
Яке не возять на базар…
Вона — навіки Божий дар!

Закон про мови

Ось добірка матеріалів, які стосуються скандального "Закону про регіональні мови" в Україні:
* Закон України про регіональні мови, 2012
* Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (укр.), 1992
* Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (англ.) 1992
* Закон Російської Федерації "О государственном языке РФ" (рос.) 2005
=============================

Витяг із Закону України про регіональні мови:
Стаття 7. Регіональні мови або мови меншин України
2. У контексті Європейської хартії регіональних мов або мов меншин до регіональних мов або мов меншин України, до яких застосовуються заходи, спрямовані на використання регіональних мов або мов меншин, що передбачені у цьому Законі, віднесені мови: російська, білоруська, болгарська, вірменська, гагаузька, ідиш, кримськотатарська, молдавська, німецька, новогрецька, польська, ромська, румунська, словацька, угорська, русинська, караїмська, кримчацька.
3. До кожної мови, визначеної у частині другої цієї статті, застосовуються заходи, спрямовані на використання регіональних мов або мов меншин, що передбачені у цьому Законі, за умови якщо кількість осіб, – носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, складає 10 відсотків (!!!) і більше чисельності її населення. За рішенням місцевої ради в окремих випадках, з урахуванням конкретної ситуації такі заходи можуть застосовуватися до мови, регіональна мовна група якої складає менше 10 відсотків населення відповідної території (!!!).  (порівняймо цю вимогу з викладом Європейської хартії: "a) термін "регіональні мови або мови меншин" означає мови, які: i) традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави (!!!) До речі цікава аналогія з цими 10% - за законами шаріату, мусульмани можуть домагатися запровадження шаріату, щойно їхня кількість в регіоні сягне 10%).
КОМЕНТАР: Росія постійно на словах декларує сповідування європейських цінностей, однак на ділі вона цинічно ігнорує виконання положень Європейської хартії щодо мільйонів (!!!) українців, які проживають в РФ (немає українських шкіл, газет, радіо, телебачення і т.п.). У Москві закрито українську бібліотеку, Об'єднання українців Росії ліквідовано. 
ДОДАТОК: Анімація на злободенну тему

3 ЛИПНЯ 2012 РОКУ - ЧОРНИЙ ВІВТОРОК

Україножерський закон про мови таки прийняли...Втім, все сталося передбачувано й очікувано.  Підступний план ухвалення закону здійснювався під оплески яничарів та манкуртів, котрі відкрито, причому на «фєні», вихвалялися – «Ми їх развєлі, как котят».  Ще один українофоб так втішився, що весь український народ вкотре було цинічно ошукано, що на радощах обізвав мову кількох мільйонів його громадян, які проживають на Заході держави – «відрижкою».  І це слова та дії народного обранця, парламентаря!? Нечувано!  Нині спала облуда з очей тих, хто ще сподівався іншого сценарію подій. Темні хмари над Україною висіли від 1991 року. Проект "незалежна Україна" від самого початку був не до вподоби ані "старшому братові", котрий денно і нощно споглядав нас через паркан, кидаючи на наше подвір’я кістки розбрату, ані його підгодованим «вірнопідданим» всередині України. Треба відверто зізнатись, що впродовж останніх 20 років так і не було зроблено усіх архіважливих кроків для закріплення української мови, як державної.  В той час, як держава виділяла на розвиток української мови,науки, культури, кінематографу, літератури копійки в себе вдома і поза межами «рідної хати», «старший брат» щедро фінансував розростання російськомовного інформаційного простору мільйонами доларів.  Безперечно, далися взнаки неймовірні утиски та переслідування минулого, але ж наші ближчі сусіди – прибалти, поляки, словаки, румуни теж перейшли через «совєтизацію» і таки спромоглися переломити ситуацію на краще.  Втім, жоден з них не зазнав такого нищення, як український народ впродовж останніх століть (ще й від того, хто по блюзнірськи називає себе «братом» і солодко співає про єдність побратимів-словян!).  Їхню мову, культуру не забороняли і не плюндрували, не обкрадали так цинічно, відверто і знахабніло, як нашу.  Світова історія не знає подібних випадків!  Те, що сталося 3 липня, було логічним і прогнозованим, адже українофоби вже віддавна відкрили всі карти.  Вони відчинили скриню Пандори! Сподіватися іншого від них було годі. Вражає інше – як можна так ненавидіти народ, серед котрого  живеш, чий хліб їсиш, чиїми мозолями і потом багатієш? Так нахабно, цинічно, жорстоко і підступно поводяться лише окупанти, для котрих наша, дана Богом земля  – це лише територія для безбідного існування, котра вимірюється гектарами або квадратними кілометрами, тонами вугілля та металу, кубометрами знищеного лісу.  Наша історія, мова, культура, все, що дав нам Господь, щоб ми називались народом, нацією  – для них ніщо!  Бо ж вони безбатченки без роду та племені. «Вони скелі підводні на ваших вечерях любови, бо з вами без страху їдять та себе попасають; хмари безводні, що носяться вітром; осінні дерева безплідні, двічі померлі, викорінені;  люті хвилі морські, що з піною викидають власний сором; зорі блудні, що для них морок темряви бережеться повік» (Юди 1:12,13). Як би не було гірко і боляче через те, що сталося 3 липня, пам’ятаймо  –  не все втрачено.  Новий закон про мови набирає сили 1 січня 2013 року, тобто після виборів до ВР. Іншими словами, існує реальна можливість для проукраїнських, державотворчих, патріотичних  сил здобути перемогу на виборах і скасувати цей людиноненависницький закон.  За часів незалежності народилося і виросло покоління, якому невідоме імперське «раболєпіє». Воно не обкурене «совєтським ладаном», не зомбоване ідеологією «інтернаціоналізму». Воно пройшло через Майдан 2004 року, вдихнуло на повні груди свіжого повітря  духовного відродження і не захоче  добровільно запрягтись у рабство. В нього інше мислення, інший дух. Воно вже усвідомило себе українством і готове до самопожертви.  І ще одне – пам’ятаймо, що жоден україножерський закон, жоден чиновник-українофоб, який, захлинаючись слиною, намагатиметься мітлою русифікації вимести з наших душ наше українське єство – не зможуть цього зробити допоки ми плекатимемо  рідну мову в своїх домівках, у колах друзів та приятелів, передаватимемо її дітям з вуст у вуста, співатимемо українських пісень на зло усім ворогам!