У травні цього року минули 28 роковини від дня смерті
Бориса Антоненка-Давидовича (1899- 1984) – українського письменника, перекладача, мовознавця, дослідника української мови. Як “нагороду” за любов до рідної мови, пісні, слова Давиденко-Давидович отримав від радянської влади понад 20 років таборів та заслань. Але вийшовши на волю, він продовжив письменницьку та дослідницьку працю і написав чимало гарних книжок. Мені до найбільше припали до душі Давиденкові твори про культуру української мови, любов до рідного слова. Серед них чи не найвідоміший
“Як ми говоримо”. Любов Давидовича до рідної мови, України нелицемірна та щира. Він прямо в обличчя докоряє українофобам, русифікаторам, манкуртам та перевертням. Показовими щодо цього є життєві оповіді письменника, що містяться в його книзі “На стежках і роздоріжжях”. (
ось дві бувальщини з книги). Нині, коли вкотре робиться спроба знищити українську мову, тверда українська позиція Антоненка-Давидовича повинна бути прикладом для кожного переконаного українця.
====================================
З книги "На стежках і роздоріжжях"
- А твой отец, Ирина, наверно, украинский буржуазный националист?
- Чому ви так думаєте? – здивувалася дочка.
- Так он же с тобой сразу заговорил по-украински!..
У першій рік свого повернення на Україну я через треті вуста почув таку характеристику своєї особи: - Он – как был украинским националистом, так и остался им: даже со своим сыном-ребенком говорит по-украински!
Друкарка редакції українського дитячого журналу в Києві розповідає при мені другій редакційній працівниці про якусь дівчину: - …Такая щирая, такая националистка, что и дома с матерью говорит только по-украински!
ДОДАТОК: Хронологія заборони української мови!
