У травні цього року минули 28 роковини від дня смерті Бориса Антоненка-Давидовича (1899- 1984) – українського письменника, перекладача, мовознавця, дослідника української мови. Як “нагороду” за любов до рідної мови, пісні, слова Давиденко-Давидович отримав від радянської влади понад 20 років таборів та заслань. Але вийшовши на волю, він продовжив письменницьку та дослідницьку працю і написав чимало гарних книжок. Мені до найбільше припали до душі Давиденкові твори про культуру української мови, любов до рідного слова. Серед них чи не найвідоміший “Як ми говоримо”. Любов Давидовича до рідної мови, України нелицемірна та щира. Він прямо в обличчя докоряє українофобам, русифікаторам, манкуртам та перевертням. Показовими щодо цього є життєві оповіді письменника, що містяться в його книзі “На стежках і роздоріжжях”. (ось дві бувальщини з книги). Нині, коли вкотре робиться спроба знищити українську мову, тверда українська позиція Антоненка-Давидовича повинна бути прикладом для кожного переконаного українця.
====================================
З книги "На стежках і роздоріжжях"
- А твой отец, Ирина, наверно, украинский буржуазный националист?
- Чому ви так думаєте? – здивувалася дочка.
- Так он же с тобой сразу заговорил по-украински!..
У першій рік свого повернення на Україну я через треті вуста почув таку характеристику своєї особи: - Он – как был украинским националистом, так и остался им: даже со своим сыном-ребенком говорит по-украински!
Друкарка редакції українського дитячого журналу в Києві розповідає при мені другій редакційній працівниці про якусь дівчину: - …Такая щирая, такая националистка, что и дома с матерью говорит только по-украински!
ДОДАТОК: Хронологія заборони української мови!
Показ дописів із міткою малоросійство. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою малоросійство. Показати всі дописи
четвер, 7 червня 2012 р.
пʼятниця, 20 січня 2012 р.
Ковток свіжого повітря
Після тижнів зомбування зрусифікованим телебаченням нині несподівано, неочікувано, але дуже вчасно для спраглої за гарним українським словом душі, стала телепередача місцевого каналу, присвячена нашій Лесі Українці! Ведуча програми - Алла Волошина - майстерно виконувала Лесині поетичні твори, вишуканою українською мовою розповідала про Лесин життєвий та творчий шлях. І ось про що подумалось: Чому не цим - не кращими зразками нашої літератури, культури, історії, а отим недолугим, пересипаним нецензурщиною, перекроєним суржиком "малоросійством" нині просякнуте усе довкола? Відомо чому - щоб не озивалося на генному рівні у людях рідне слово, не будило від сну серця, приспаного десятиліттями "русифікації", "інтернаціоналізму" та "космополітизму". Добре пам'ятаю як у 90-х роках минулого сторіччя, щойно ми здобули незалежність, звідусіль залунали стрілецькі, народні, повстанські пісні, з телеканалів та радіо забриніла українська мова - людські душі обмивались джерельною водою рідного слова і оживали. Цього не можна було пояснити словами... Щось подібне відчув зросійщений слухач з українським корінням, який поділився враженнями після слухання українських пісень на моєму аудіоканалі: "Я слухав ці пісні і плакав...". Яка у рідному слові є сила! Тарас Шевченко це добре знав, тому й написав:
Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється — ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди! . .
Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється — ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди! . .

Мітки:
малоросійство,
рідна мова,
русифікація,
слово
Підписатися на:
Дописи (Atom)