Побожність, віра… Ці речі надто важливі, коли йдеться про сутність християнської віри та щоденне християнське життя. Чимало людей вважають, що найголовніше – не те, якою є моя віра насправді, як я виглядаю в Божих очах, а натомість – якою є моя зовнішня побожність, котру я сам вважаю правдивою побожністю. Оббиваючи пороги церков, стоптуючи взуття у паломництві та поїздках до святих місць, годинами промовляючи молитви на вервиці, суворо дотримуючи постів, оточуючи себе іконами, деякі люди переконані, що завдяки цьому їм вже гарантоване місце у Царстві небесному. Водночас від них нерідко годі сподіватися милосердя та помочі ближньому, що мало би бути живим втіленням їхньої побожності. Вони не помічають або не хочуть помічати речей та ситуацій, коли потребується їхня допомога, співчуття, любов, турбота. Багато з них керуються правилом: для мене це зайве, недоречне, тож нехай ним переймається той, кому воно потрібне… У ділі спасіння, прощення гріхів і вічного життя вони кладуть надію на свої добрі діла, котрі, на жаль, не завжди є добрими перед Богом. Звісно, вони можуть бути «добрими» в очах інших або у власних очах, але не в очах праведного та справедливого Господа, знавця сердець. Власне, доброю в Божих очах є лише та річ, що зроблена з вірою і то правдивою… Богові не до вподоби вибіркова добрість людини. Все обертається довкола віри, але віри щирої, а не лицемірної та показної. Можна схитрувати перед людьми, замаскувати справжні мотиви своїх вчинків та слів, можна вдавано каятись і обманювати на сповіді, але перед Богом ми – як на долоні. Спаситель каже, що чимало перших стануть останніми і навпаки. І серед цих перших, що стануть останніми, опиняться доволі багато тих, що в гонитві за зовнішньою побожністю та самоправедністю забули про сутність правдивої віри, любові до Бога та ближнього та справжні чесноти християнського життя
