Зі спогадів Ольги Кобилянської

ЗІ СПОГАДІВ О.КОБИЛЯНСЬКОЇ 

Молодість тішиться всім, буває на все радо приготована і чудово легкодушна.

Майже кождий мій нарис має щось із справжнього життя в собі...Все, що робило коли зо зверхнього життя глибше вражіння на мене, переробляла моя душа, бо інакше не можу се сказати, - і я вкладала се на папір...З людей знайомих майже жодне не впливало на мене так,щоб я від їх особистого впливу писала. Я писала, коли любила,писала,коли терпіла, писала коли не находила вдоволення знадвору бажань своїх особистих,коли бачила кривду,заподіяну так людям,як звірятам,цвітам і птахам,писала,коли переймалася великими ідеями про визволення жінки...  

Була така голодна на книжки, що не можу Вам се описати.

Я любила народ і люблю його до сьогоднішньої хвилі,і дивлюся на нього тими самими очима,що на деревину,цвіт і всю живучу часть природи...Де є народ, там і культура й сила буде, - де його нема, не буде й биту тієї нації. 

Ніколи не чув ніхто в моїй рідні скарги з моїх уст, чи я була щасливою або й ні. Щоправда, не раз держала мене амбіція чи гордість,в тяжких сумних хвилях...ніколи не жалілася я навіть перед найліпшими приятелями про те,що мене гнуло додолу,- а сьогодні, сьогодні мені так добре з тим. Одна праця,одне перо,ба власне моє я зробило мене тим,чим я є - робітницею свого народу. Може в дечім і не зрозумілою,в дечім слабшою, як інші, а все-таки робітницею.  

Ольга Кобилянська. Про саму себе.

1922р

Хто такі українці? - дві точки зору

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ (1866-1934) - «Хто може бути Українцем, і кого Українці приймуть у свої ряди як свого товариша? Передусім, розуміється, всі ті, хто зроду Українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно з своїм народом, з усіми свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю. Але не тільки хто природжений Українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з Українцями, і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання – се не важно. Його воля і свідомість рішає діло. Коли він почуває себе найближчим до Українців і ділом се показує, він Українцям – товариш і земляк. …Ті, що пристали до Українців в трудні часи, і тепер пристають до них і щиро готові працювати з ними і боротися за добро краю, можуть бути ближчі Українцям, ніж ті природжені земляки, що байдуже або й вороже ставляться до українських домагань в такий рішучий час… Переглядаючи фамілії українські, побачимо тут і потомків родин великоруських, і польських, і німецьких, і сербських, і жидівських, що пристали до Українців в різних часах і вважають себе Українцями. Се, власне, й рішає завсіди і тепер про приналежність до того чи іншого народу, незалежно від того, якого хто роду, якої хто віри, а часом навіть, і якої хто мови».


В'ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ (1882-1931) - «Основною різницею України від Москви єсть не мова, не плем’я, не віра, а інший, витворений віками устрій політичний, інший метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства… Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоби з різних її племен повстала Держава Українська… Нація – це єдність духова, культурно-історична… Бути патріотом – це значить, будучи українцем, виховувати в собі перш за все громадські, політичні, державотворчі прикмети».