6 січня 1542 року: Цього дня Мартин Лютер уклав свій перший заповіт.
Впродовж усього життя Мартин Лютер страждав від різних хвороб. На схилі літ він забажав упорядкувати свої справи на випадок, якщо одна з цих недуг коштуватиме йому життя.
Читаючи заповіт, неможливо не перейнятися любов'ю, турботою та повагою, які Мартин плекав до своєї дружини. Він фактично йде всупереч тогочасним законам і залишає все майно Катаріні замість дітей. Він не хотів, щоб вона залишилася без даху над головою, без грошей і залежною від своїх дітей, поки ще здатна сама забезпечувати себе. Згодом, зі зміною обставин, з’являться й інші заповіти, але це наше перше знайомство з думками Мартина про добробут його родини після його відходу.
«Я, Мартин Лютер, доктор і т. д., цим власноручним письмом засвідчую, що дарую моїй коханій і вірній дружині Катаріні як забезпечення (чи як би це не називали) на час її життя — яким вона матиме право розпоряджатися на свій розсуд і на свою користь — і передаю це їй силою цього документа саме в цей день, а саме:
По-перше, невелике володіння в Цульсдорфі, яке я придбав і облаштував, — цілком так само, як я володів ним дотепер;
По-друге, як житло — будинок Бруно, який я купив на ім'я мого слуги Вольфа;
По-третє, кубки та коштовності, як-от каблучки, намиста, подарунки, золото та срібло, що мають коштувати близько тисячі гульденів.
Я роблю це, по-перше, тому, що вона як благочестива і вірна дружина повсякчас шанувала, цінувала і дбала про мене, а через рясне Боже благословення народила і виховала мені п’ятеро живих дітей (які ще живі, дай Боже їм довголіття).
По-друге, щоб вона сама прийняла і виплатила борг, оскільки я досі маю заборгованість (яку не встигну сплатити за життя), що може становити близько чотирьохсот п’ятдесяти флоринів, наскільки мені відомо. Можливо, їх навіть більше.
По-третє, і це головне, я не хочу, щоб вона мусила просити милостині у дітей; навпаки, діти мають бути зобов’язані їй, шанувати її та коритися їй, як заповідав Бог. Бо я на власні очі бачив і відчув, як диявол підбурює і нацьковує дітей, якими б благочестивими вони не були, проти цієї заповіді через злі та заздрісні плітки. Особливо це трапляється тоді, коли матері залишаються вдовами, сини беруть дружин, а доньки — чоловіків, і починається оце: «свекруха — невістка, невістка — свекруха»!
Бо я переконаний, що мати буде найкращим опікуном для власних дітей, і використовуватиме майно та забезпечення не на шкоду чи на збиток дітям, а для їхньої користі та блага, оскільки вони — її плоть і кров, яких вона носила під своїм серцем.
І навіть якщо після моєї смерті через потребу чи з іншої причини (бо я не можу ставити меж Богові в Його ділах і волі) вона знову вийде заміж, я маю впевненість і бажаю цією впевненістю поділитися, що вона поводитиметься по-материнськи з нашими дітьми та чесно розділить із ними все, чи то забезпечення, чи щось інше, як воно і має бути.
Також я покірно благаю мого наймилостивішого володаря, курфюрста герцога Йоганна Фрідріха, щоб його курфюрстська милість прихильно захистила і розпорядилася таким дарунком чи забезпеченням. Я також прошу всіх моїх добрих друзів бути свідками для моєї любої Кеті та допомогти захистити її, коли якісь нероби захочуть завдати їй клопоту чи ганьбити її, нібито вона приховала якусь суму готівки, яку вона буцімто вкрала або привласнила, забравши у бідних дітей. Я свідчу, що немає ніякої готівки, крім кубків і коштовностей, перелічених вище. Такий розрахунок може бути очевидним для кожного, оскільки люди знають, який дохід я мав від мого наймилостивішого пана, і крім того, я не отримав як дохід жодного геллера чи зернятка ні від кого, окрім того, що було подарунком (що згадувалося вище серед коштовностей і частина чого все ще пов’язана з боргами). І все ж, з цим доходом і пожертвами я побудував і купив так багато, і вів таке велике й обтяжливе господарство, що, крім іншого, мушу визнати це надзвичайним, дивовижним благословенням, що я взагалі зміг з цим впоратися. Дивом є не те, що немає готівки, а те, що немає ще більшого боргу.
Я прошу про це з тієї причини, що диявол, оскільки він не може підібратися ближче до мене, без сумніву, буде всіляко переслідувати мою Кеті лише тому, що вона була і (слава Богу) залишається законною дружиною доктора Мартина.
Наостанок, я також прошу кожного чоловіка (оскільки в цьому даруванні я не використовую юридичних форм і термінології, на що маю вагомі причини), щоб він дозволив мені бути тією особою, якою я є насправді, а саме — публічною постаттю, відомою як на небі, так і на землі, а також у пеклі, що має достатньо поваги та авторитету, щоб мені могли довіряти чи вірити більше, ніж будь-якому нотаріусу. Бо як Бог, Отець усякого милосердя, довірив мені, засудженому, бідному, негідному, жалюгідному грішнику, Євангеліє Свого дорогого Сина і зробив мене вірним і правдивим, і дотепер зберігав і утверджував мене в ньому — так що багато хто в цьому світі прийняв його через мене і вважає мене вчителем істини, не зважаючи на папську заборону та гнів імператора, королів, князів, кліриків, так, і всіх дияволів — то мені, безумовно, слід вірити набагато більше в цих дрібних справах; і особливо тому, що це мій добре відомий почерк. Сподіваюся, цього має бути достатньо, коли можна сказати і довести, що це щира і добре обдумана думка доктора Мартина Лютера (який є Божим нотаріусом і свідком у Його Євангелії), підтверджена його власною рукою та печаткою.
Укладено та вручено в день Богоявлення, 1542 рік. М. Лютер»
"Я, Філіп Меланхтон, засвідчую, що це думка, воля та рука преподобного доктора Мартина Лютера, нашого найлюбішого вчителя та батька. І я, Каспар Круцигер, засвідчую, що це замір, воля та рука преподобного доктора Мартина Лютера, нашого найлюбішого батька, тому я сам підписався власною рукою. І я, Йоганн Бугенхаген Померанус, так само засвідчую власною рукою."
(Американське видання творів Лютера, том 34, стор. 29–97)
