На восьмому році війни ми навчилися багатьох речей. Ми навчилися жити в очікуванні ще більшої підлості і відвертої, цинічної брехні від ворога. Ми навчилися жити при щоденних сповіщеннях про втрати наших синів і доньок. Ми навчилися цінувати кожен прожитий день, кожну нагоду бути поруч з тими, кого любиш, за кого ладен віддати життя.
Ми ще глибше збагнули, чому для нас є і завше будуть архіважливими - наша мова, наше коріння, ідентичність, наше буття і сутність на даній нам Богом землі.
Ми добре усвідомлюємо труднощі і випробування шляху, котрий ми обрали свідомо, котрим ідемо, на котрому боремося за наше існування, за нашу свободу і незалежність, за сьогодення і майбутнє для нас, наших дітей та онуків.
Ми розуміємо, що реалії можуть не співпадати з очікуваннями, що негаразди можуть тривати довше, ніж ми б того бажали, що наша «дорога пустелею до обіцяної землі» саме та, котрою ми вперто прямуємо всупереч усьому понад 40, 100, 300 літ.
Ми вийшли з «єгипетської неволі», аби жити у своїй державі на землі «вільній і новій», де вже «врага не буде супостата, а буде син, і буде мати», і будуть люди, котрі все перетерпіли, зазнали невимовних втрат, страждань і болю, довівши цілому світові, що Україна на його мапі була, є і буде, що «наша дума, наша пісня не вмре, не загине», і житиме повіки «як Господа слово».
Наші закляті вороги повинні затямити, що ми ніколи не здамося під «їхню московську ласку», що незнищенна, приспана ними сила, рішучість, відвага і мужність нашого прадавнього роду визріла, збудилася і постала на повний зріст аби стати на прю з Голіафом в особі кремлівської імперіі зла і повалити його.
Він хизується своєю силою та міццю, зростом, нахабністю, м’язами і обладунками із золота, срібла і заліза. Але ноги цього потворного велета зліплені з глини. Він вже хитається і невдовзі впаде, дасть дуба, наповнивши вселенну нечуваним досі дрижанням землі, гуркотом і тріском, височенними хмарищами куряви і пилу та огидним смородом. Ми наближаємо день його падіння, щоденно, вперто, наполегливо і рішуче підточуючи йому глиняні ноги, взуті у московські лапті.
А наразі ми б’ємося, стоїмо і молимося. Непохитна віра, незгасна надія і вічна та жива правда, рідна земля, її цілющі соки додають нам сили, стійкості, відваги і мужності. Московська орда вже відчула на собі нашу рішучість і волю до перемоги. Над тлінними рештками її «славетного воїнства» нині кружляє гайвороння.
Жалюгідне, нелюдське, кровожерливе існування і безславне забуття - ось єдиний кінець кривавої імперіі зла під назвою Московія, країна Моксель. Ми є свідками її агонії. Вмираючи, потвора забере з собою в могилу ще чимало життів. Вогонь з її пащі спалить дотла ще чимало наших теренів, перш ніж ми зітнемо їй голову. Меч над нею вже піднесено, його тримає не слабка, немічна людська рука, а рука всемогутнього, праведного і справедливого Бога.
Слава Україні! Слава героям! Слава триєдиному Богові - Отцю, Сину і Святому Духові. Амінь.
Немає коментарів:
Дописати коментар