Ми часом помилково вважаємо, що коли Церква мовчить, позбавлена розмов, сміху чи руху, то вона порожня. Визнаю, що колись і я припускався такої хиби. Мене полонили думки тих, хто наполягає на тому, що наше життя у спільноті повинно відбуватися у жвавому обміні думками, коли люди геть про все говорять голосно та гучно. Здається, ми всі взяли це близько до серця. Церкви стали доволі галасливими місцями. Ви чуєте звуки розмов і недолугі дзвінки мобільних телефонів. Органісти грають голосніше, щоб дати людям зрозуміти, що настав час замовкнути, а люди далі говорять голосніше, наче змагаючись з органом. Для тиші майже не залишається місця.
Коли Церква мовчить, то це не означає, що вона холодна чи порожня, а тому, що в цій тиші відбувається служіння молитви. Чи не може бути так, що нам некомфортно в тиші саме тому, що ми не вміємо молитися? Наше щоденне життя дуже галасливе, бо ми не знаємо, що робити з тишею. Приходячи додому, ми вмикаємо музику чи телевізор, щоб було чути бодай якийсь звук. Ми постійно носимо навушники, бо тиша стала для нас майже нестерпною. Ми слухаємо подкасти як фоновий шум, але тільки для того, щоб заповнити ним тишу, яка видається нам дивною. Чи дійсно читання стало менш популярним частково тому, що воно передбачає тишу, коли слова є не в наших вустах, а в нашому розумі? Гадаю, ми всі нині воліли б мати краще якийсь шум, а не тишу…
Цілком можливо, що ми вже ніколи не зможемо повернути собі колишню легкість у спілкуванні з тишею. Шум так глибоко увійшов в нашу свідомість і життя, що ми конче потребуємо його. Коли я приїжджаю до свого рідного міста, в якому я народився, мене вражає, наскільки воно тихе у порівнянні з тим в котрому я живу зараз. Там немає сирен чи гучномовців, які вивергають із себе те, що вважається музикою. Там нема децибелів мотоциклів, які своїм ревінням розривають навпіл бульвари. Там чути лише шум вітру чи дощу, або взагалі нічого не чути. Спершу це здається дивним, але згодом я відчуваю, що це саме те, що я потребую. Я маю знову навчитися почуватися комфортно в тиші. Щойно я цього навчуся, шум стане для мене ще більш очевидною марнотою. Коли я був малим хлопцем, мій батько насолоджувався тишею вранці, поки всі ще спали. Він сідав у крісло з Біблією в руках, або з Порталом молитви, чи Катехизисом чи Книгою Злагоди і молився. Іноді я прокидався рано, щоб сидячи на сходинках спостерігати за ним. Він здавався мені таким спокійним і замисленим. Так і було. Так і є.
Коли я подорослішаю, я сподіваюся повернути собі правдиве відчуття тиші. Я проміняю офіс, наповнений жартами, клавіатурами і розмовами, на тишу затишного будинку і його звичайні ритми. Деякі з них пов'язані зі словами, а деякі - ні. Деякі з них містять звуки, а деякі - ні. Це буде довгоочікуване возз'єднання з миром тиші, який зовсім не порожній. Коли це станеться, я також сподіваюся знову навчитися молитися безперервно, молитися словами Святого Письма і Катехизису, гімнами і Службою Божою, молитися з молитовника… Коли я знайду свій мир з тишею і знову відкрию для себе, що вона не порожня, а сповнена Божих звуків, тоді я також знову пізнаю радість псалмоспівця, який промовляє: «нехай я дістанусь до Божого жертівника, до Бога розради й потіхи моєї…» (Псалом 43:4).
о.Пітерс
Немає коментарів:
Дописати коментар