Геннадій Турков - поет, перекладач

Геннадій Турков (р.н.1945) - особистість непересічна. Поет, перекладач з японської, китайської, есперанто. Добірки його перекладів друкувались в журналах «Всесвіт», «Основа», «Далекосхідна хвиля». На мову есперанто перекладав з української (І.Котлярев­ський, Г.Сковорода, Б.-І.Антонич), російської (Ф.Сологуб, А.Фет, Ін.Анненський, Ю.Балтрушайтіс), англійської (Роберт Фрост), японської (Басьо, Бусон, Йосано Акіко, Вакаяма Бокусуй), китай­ської (Ван Вей, Ду Фу, Ханьшань), фінської (Ейно Лейно). Його власні вірші українською мовою друкувались в  багатьох журналах, збірниках, га­зетах. У його власних творах бачиться відбиток японської та китайської поезії, його образи яскраві, емоції щирі, почуття неприховані. 
=================================
* * *
Знайду і поверну собі 
юрбою вкрадене у мене 
і непотрібне вже юрбі 
далеке, тепле і зелене. 


І дощ повз мене не пройде, 
і не втече від мене річка, 
й під кленом листячко руде — 
мені давно знайомі личка. 


Я без хмарини тяжко хворий, 
без птаха — з'їсть мене журба. 
А мій єдиний клятий ворог — 
заасфальтована юрба. 
* * *
Я цілий день в самотині. 
Я все життя у самотині. 
Зате я в самій глибині. 
Зате на самій я вершині. 


О самота! Для кого — жах, 
для мене ж — найсолодша мрія 
Коли я сам — я справді птах, 
іду ж до вас — вганяю цвях 
у серце — і воно тупіє, 
воно стає таке сліпе, 
таке безмозке, без'язике, 
що я ненавиджу себе 
і плюнув би собі у пику. 


Тягти мене на ваші свята — 
це все одно, що убивати. 
* * *
ПОЕТ 
Тоді, коли тіло твоє вже в могилі, 
з'являються зразу аж дві хробачні. 
Одна копирсається в мертвому тілі, 
а друга — в колишній твоїй маячні. 


Спочатку назвуть маячнею, 
а потім — так носяться з нею! 
*** 
Синє небо, білі хмари 
Й голова задерта… 
Зараз, хоч стріляйте в мене, 
Я не можу вмерти. 
*** 
Посадив, полив, поглянув 
На малу ялинку – 
І все в світі зрозумілим 
Стало на хвилинку. 
*** 
Сплю я міцно, але зараз 
Вмить на ноги скочив – 
тільки раз у шибку стукнув 
Голодний горобчик. 
*** 
Кущик листячком лопоче – 
З вітром розмовляє. 
а можливо, на мій погляд 
Щось відповідає? 
*** 
Повузлена історія вітчизни, 
непогамовний український щем. 
Хоч бий сокирою, хоч захлинайсь плачем — 
даремні й слізний спосіб, і залізний. 
То як же ці пухлини розсмоктати? 
Не скубтися й шалено працювати! 
* * *
Я не можу сказать – 
На краєчку губи… 
Ну ніяк не скажу – 
На вершечку сльози 
Заховалося слово. 
*** 
Коли б хоч одна людина 
Збагнула моє мовчання – 
жодного слова не написав би!