Шукаючи оази спокою та умиротворення в цьому, сповненому викликів, конфліктів, негараздів, випробувань грішному світі, декотрі люди вигадують для себе такого бога, який зручний для них, цілковито узгоджується з їхнім світосприйняттям, з котрим вони почуваються приємно/комфортно. А що для грішної людини є приємним? Ось що - коли не пригадують її гріхів і провин, не докоряють за гріх, не закликають до каяття, не нагадують про Божі заповіді, не кажуть, як належиться жити віруючим і яким є правдиве християнське життя. Каяття, сповідь, вивчення Писання, дотримання Божих приписів у такої людини викликають відразу. Вона ще може погодитись чути щось «позитивне», на кшталт – «Бог - це любов і ніколи нізащо мене не каратиме, Він любить мене таким, як я є». Однак думку про те, що «Кого Бог любить, того Він і карає» (Євреїв 12:6 - Бо Господь, кого любить, того Він карає, і б'є кожного сина, якого приймає!) - вона рішуче відкидає. Вона категорично не може змиритись з існуванням пекла - приготовленого Богом місця для нерозкаяних грішників.
Дехто заходить ще далі - оскільки «з пісні слів не викинеш» і Біблія таки говорить як про Божу любов до грішника у Христі, так і про гріх і Божу кару за провини - він не знаходить іншого шляху спростувати істину окрім як вдаватися до заперечення того, що Біблія є натхненним Словом Божим. Звісно! Адже Бог Біблії не співпадає з богом, вигаданим самою людиною для себе! І ця «річ для себе» рішуче налаштовує її проти усієї Христової Церкви як спільноти віри, котрої вона цурається, цілковито не розуміючи правдивої сутності Церкви, її призначення та мети. Усі, без винятку, священики/служителі Слова та Таїнств є для неї лише «людьми на посаді», цілковито подібними до світських працівників, котрі тільки й роблять, що забивають людям голови, лякають Божим гнівом, відволікають від приємного/позитивного мислення і переймаються власним добробутом. На питання: «Якщо ви так цураєтесь Церкви, то як і де ви приймаєте Святе Причастя?» - людина може відповісти в доволі оригінальний спосіб: «А де написано про те, що спільнота віри і Причастя необхідні? В Писанні? Але ж Христос сам нічого не написав, а оті люди, що писали Писання - записували те, що їм час від часу спадало на думку!» Цікаво, що дехто з тих, хто так каже, свідчать про те, що вони «шанують» Отця і Сина, живуть «з Богом» хоч і наодинці, поза церквою Христовою. Якщо так, то звідки їм тоді відомо про Отця і Сина, про Святого Духа? Вони навіть не здогадуються, що Христос постійно апелював до Писання, цитував Писання, котре вони легковажно відкидають. І при цьому вони заявляють про себе, як про людей віруючих, котрі живуть «повним духовним життям» і завжди відчувають Бога поруч себе. Шкода, що при цьому вони не чують правдивого Божого голосу, який прагне відкрити їм очі на їхні помилки, бо цей голос можна почути лише досліджуючи, читаючи та слухаючи Писання. А одними лише розмовами про «духовне», «високе», «гуманне», про «філософію», справу не вирішити. Загалом, більшість з написаного тут стосується людей, котрі самі відокремили себе від Тіла Христового, вигадали для себе свого бога з рисами, які їм до вподоби. Бог Біблії їм чужий і неприйнятний. Він руйнує їхній внутрішній світ, їхній «затишок», спричиняє сум'яття в їхніх душах. Їхній затьмарений розум хоче чути лише солодкі співи про «гармонію в душі» та «красу довкола, що милує зір», а стражденний, зневажений та розіп'ятий на хресті Христос може цілковито зіпсувати їхній «збалансований внутрішній стан» і вибити з рівноваги. Вони тікають від цього Христа до місць усамітнення або тих, де линуть під супровід рок-гурту пісні зі словами «Господь любить тебе», де в солодкім щемі, з піднятими догори руками, похитуючись з боку в бік в такт музиці вони можуть відволіктись від повсякденних турбот і отримати свою порцію «позитиву», немов «пігулку щастя» під язик. Нам же залишається одне – разом з апостолом Павлом сказати: «А щодо мене, то нехай нічим не хвалюся, хіба тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа, що ним розп'ятий світ для мене, а я для світу» (Галатів 6:14).
Немає коментарів:
Дописати коментар