Текст проповіді : Луки 7:1-10 1 А коли Він скінчив усі слова Свої до народу, що слухав Його, то ввійшов у Капернаум. 2 У одного ж сотника тяжко раб занедужав, що був дорогий йому, і вмирати вже мав. 3 А коли про Ісуса почув, то послав він до Нього юдейських старших, і благав Його, щоб прийшов, і вздоровив раба його. 4 Вони ж прибули до Ісуса, та й ревно благали Його й говорили: Він достойний, щоб Ти це зробив йому. 5 Бо він любить народ наш, та й для нас синагогу поставив. 6 І пішов Ісус із ними. І коли недалеко від дому вже був, сотник друзів послав, щоб сказати Йому: Не турбуйся, о Господи, бо я недостойний, щоб зайшов Ти під стріху мою. 7 Тому то й себе не вважав я за гідного, щоб до Тебе прийти. Та промов тільки слово, і раб мій одужає. 8 Бо й я людина підвладна, і вояків під собою я маю; і одному кажу: піди, то йде він, а тому: прийди, і приходить, а своєму рабові: зроби те і зробить. 9 Почувши ж таке, Ісус здивувався йому, і, звернувшись до натовпу, що йшов слідком за Ним, промовив: Кажу вам: навіть серед Ізраїля Я не знайшов був такої великої віри! 10 А коли посланці повернулись додому, то знайшли, що одужав той раб!
Благодать вам і мир від Бога Отця нашого і Господа Ісуса Христа!
Дорогі брати і сестри,
Уявіть, що ви щойно завершили якусь важку працю, ви виснажені і втомлені, налаштовані на відпочинок, аж тут вас просять терміново зробити ще дещо. Цілком природно, що дехто подумки би сказав: «Чому саме зараз? Я такий втомлений» або ««Добре, друже, але трохи зачекай, я відпочину, а потім допоможу»…
У нинішньому євангельському тексті Лука розповідає нам про один день із земного життя та служіння Ісуса Христа. Той день був доволі важким і виснажливим для Спасителя. Він щойно завершив довгу проповідь, відому нам, як «Проповідь на горі». Зібралося багато людей. Згодом втомлений Ісус прямував до Капернауму – рибальського містечка, розташованого на березі Галілейського моря . Вочевидь, Він думав про відпочинок… Та щойно Він наблизився до міста, як Його перестріли юдейські старійшини. Вони ревно благали Його про допомогу…
На перший погляд у цьому немає нічого незвичного. Але подивімося уважно, хто саме просить Ісуса допомогти? – Юдейські старійшини. Далі ще цікавіше – що саме вони Його просять? – допомогти… римлянину (!). Саме це і було дивним і незвичним, зокрема для юдеїв. Адже більшість юдейських старійшин негативно ставились до Ісуса і до римлян, – ворогів, завойовників і язичників. Водночас, чим вищим був ранг римлянина, тим більше його ненавиділи. У проханні старійшин мова йшла про римського сотника – військового начальника доволі високого рангу.
В очах юдеїв римляни були нечистими, поганами, богозневажниками. З такими людьми юдеям не годилося спілкуватися, заходити до їхнього дому, їсти з ними – бо це, за законом Мойсея, загрожувало юдеям занечищенням. Але саме за такого нечистого язичника і ворога юдейські старійшини прийшли просити Ісуса (!). Дивно, чи не так? Вочевидь, мала бути якась виняткова причина для цього.
Відповідь на це питання міститься в нашому тексті. Як повідомляє Лука, зі слів старійшин, римський сотник дуже відрізнявся від інших римлян. Для більшості з них перебування в Капернаумі, на чужині, далеко від рідного дому, серед людей, сповнених ненависті – було справжнім злом. Однак цей сотник любив народ цього краю, навіть більше – він за свої кошти збудував для нього синагогу. Слід зазначити, що якось під час розкопок у цьому місті археологи знайшли цю синагогу.
Лука говорить про побожне ставлення сотника до ближніх. На сторінках Євангелій ми не вперше бачимо цю рису в тих, кого юдеї вважали язичниками. Пригадаймо притчу Ісуса про доброго самарянина (Луки 10:30-37). У ній не левит, не юдейський священик, а саме язичник самарянин належно розуміє Божу настанову про ближнього і допомагає йому. Лука зауважує, що побожний сотник належно піклується про свого важко хворого раба. Становищу раба в ті часи не позаздриш. Життя раба було нічого не варте і коли раб хворів, його власник цим надто не переймався, бо знав, що замість померлого раба відразу придбає іншого. Подібне зневажливе і зверхнє ставлення до ближніх з боку деяких людей можна побачити у світі і нині. Для них людське життя нічого не варте, а важливе лише власне життя і власний добробут. Натомість в очах Божих кожне людське життя є важливим і цінним.
Благаючи Ісуса допомогти сотнику, старійшини навели такий аргумент на користь побожності римлянина: «Він достойний, щоб Ти це зробив йому». Не зважаючи на втому, Ісус погоджується виконати їхнє прохання. Це вияв Божого милосердя і любові до грішника. Отож Ісус і старійшини йдуть далі разом і невдовзі дорогою їм зустрічається ще одна група людей. Це ще одні посланці від сотника, – його друзі. Але цього разу послання, з яким вони звертаються до Ісуса, цілковито відрізняється від послання юдейських старійшин. Вони виголошують перед Ісусом слова, які наказав їм промовити сам сотник: «Господи, бо я недостойний, щоб зайшов Ти під стріху мою. 7 Тому то й себе не вважав я за гідного, щоб до Тебе прийти. Та промов тільки слово, і раб мій одужає». Цими словами сотник засвідчує Ісусові дещо дуже важливе в Божих очах, те, про що ми кажемо щонеділі під час сповіді. Сотник визнає, що він, як грішник, добре розуміє свою негідність перед Ісусом. Він добре усвідомлює ким є він, як грішник, і ким є Ісус, як Господь і Спаситель. Подібне сповідання віри ми чуємо від Петра у Євангелії від Луки 5:8 коли він каже до Ісуса : «Господи, вийди від мене, бо я грішна людина!»
Маючи під своїм керівництвом підлеглих, сотник добре розуміє, що таке покора і повноваження. Його слова, звернені до Ісуса можна перефразувати таким чином: «Господи, ось я покірно стою перед Тобою! Так само покірно служать сотнику його слуги. Коли він віддає наказ своїм підлеглим, вони відповідають – слухаюсь, мій пане! Сотник добре знає, якими владними повноваженнями наділений Ісус – Він може зцілювати немічних, виганяти демонів, воскрешати мертвих. Сотник також знає і вірить, що варто Ісусові промовити одне слово, як його слуга одужає.
І що ми бачимо далі? Коли Ісус почув послання сотника, то, як каже Лука, Він був дуже вражений! Безперечно, Ісус знав про сотника все. Однак тут Він говорить про нього вголос те, що МАЛИ ПОЧУТИ всі присутні: «навіть серед Ізраїля Я не знайшов був такої великої віри!». Ми добре розуміємо, що означають ці слова Ісуса! Ними Він наголошує на вірі у Нього, завдяки якій ми можемо спастись.
Отож у нашому тексті ми чітко бачимо два послання: перше – це хибне послання юдейських старійшин, яке наголошує на земних ділах та заслугах людини перед Богом – сотник любить народ, піклується про раба, збудував синагогу… Зауважмо, що Ісус зцілив сотникового раба не через добрі діла сотника, а тому що Син Божий є милостивим і милосердним Господом. Друге послання – це послання про віру, що чинна любов’ю, про віру і покладання на Бога без жодного сумніву. Це саме та спасенна віра, про котру Лютер говорить: «Віра є живим, твердим покладанням на Божу ласку з такою певністю щодо Божого милосердя, перед котрою ніщо навіть тисячократний ризик смерті… Віра є Божим ділом всередині нас, що цілковито змінює нас і дає нам нове народження. Вони робить нас іншими людьми. Вона змінює наші серця, душі, думки, і всі наші сили. Вона не може не робити добрі діла. Вона не запитує, чи добрі діла повинні робитись чи ні, а перш ніж хтось спитає про це – вона зробила їх і продовжує робити постійно…»
Віру римського сотника Ісус називає великою. Це віра правдива і жива, в котрій немає самоправедності, лицемірства і самозвеличення. Це віра, в центрі якої міститься Син Божий. Це віра, сповнена покори і послуху перед Богом. Це віра, яка покладається на Бога і Його слово без жодного сумніву.
Дорогі брати і сестри, з нинішнього євангельського тексту ми повинні винести один важливий урок. Можливо трапиться так, що хтось важко захворіє, і думатиме, що Бог залишив його. Але це не так – Господь завжди поруч нас і в радості і в смутку, у випробуваннях і стражданнях. Може статися інше – хтось довго і ревно молитиметься за одужання близької людини, але та помре, і той, хто молився, відчуватиме відчай і жаль. Не піддавайтесь впливу тих, які кажуть: «Якщо матимеш сильну віру і молитимешся – Господь виконає все!» Люди забувають, що Ісус зцілює не лише тіло, але й душу. Нерідко стається так, що важко хвора людина, за котру моляться, таки вмирає, але йде до Царства небесного – і саме в такий спосіб Господь відповідає на молитви! Коли з ласки Спасителя раб сотника одужав, то душі тих, що побачили це – зцілились і зміцнились.
Божа обітниця піклування про Його дітей – це обітниця повноти Божого милосердя і любові, прощення і вічного життя, яке ми маємо в Його Сині. Ця обітниця охоплює як наше земне життя, так і наше життя вічне. Живучи в недосконалому світі, ми страждаємо, наражаємось на негаразди, хворіємо, зазнаємо утисків, вмираємо. І Господь не лише допомагає нам одужувати, коли ми хворіємо, дає сили коли приходять випробування. Апостол Павло каже: Бог «не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її» (1Кор.10:13)
Дорогі брати і сестри, ніколи не забувайте, що в Господній вечері Спаситель дає нам дорогоцінні ліки для душі – свої правдиві Тіло і Кров на відпущення гріхів, життя і спасіння. Ідіть до Божого престолу благодаті, щоб там отримати ці благословенні дарунки. Покладіться на Христа! Тримайтеся Спасителя! Він запевняє нас, що в Царстві небеснім Він зітре кожну сльозу з наших очей, і там не буде ані смутку, ані горя, ані болю…(Об.7:17, 21:4). Там ми звільнимося від немочей і гріха. Цю повноту Божої обітниці ми маємо у Його могутньому, правдивому слові. На відміну від наших мінливих і непевних почуттів та емоцій воно певне і надійне. Ми можемо покластися на нього без жодного сумніву. Це – слово святого, живого, вічного, милосердного і люблячого Бога, який «дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне». Він «не послав Свого Сина на світ, щоб Він світ засудив, але щоб через Нього світ спасся. 18 Хто вірує в Нього, не буде засуджений; хто ж не вірує, той вже засуджений, що не повірив в Ім'я Однородженого Сина Божого…» (Ів.3:16-18).
Триєдиному Богові – Отцю, Сину і Святому Духові віддаймо всю шану, славу, і поклоніння – нині і повіки. АМІНЬ.
Немає коментарів:
Дописати коментар