Ми хочемо бути ефективними; хочемо бачити докази нашої ефективності. Ми хочемо, щоб нас любили; хочемо мати докази того, що нас люблять. Ми хочемо робити людей і речі кращими; хочемо насолоджуватися свідченням цього покращення у вигляді щастя і задоволеності людей, яким ми служимо. Все це зрозуміло і навіть доволі раціонально. Однак це не узгоджується з Писанням.
Коли я кажу, що соціальна царина не є покликанням пастиря, я не применшую необхідність або цінність соціальної праці, як такої. Однак, при цьому я наголошую на служінні, до якого покликаний лише священник - це служіння Євангелія засобами благодаті. Ми, як душпастирі, не можемо робити геть усе, але є речі, які ми повинні робити обов'язково, інакше ми зазнаємо невдачі у своєму покликанні. У ньому міститься віра в те, що Бог діє через це служіння і творить бажані для Нього плоди, працює для вічності в тому, що ми робимо саме в цю хвилину. Перехід до соціальної роботи є ознакою нашої невпевненості в тому, що Бог дійсно діє через засоби благодаті, і що саме ця робота є першочерговою працею нашого покликання.
Ми можемо створювати людям гарний настрій лише для того, щоб не дати їм почути голос Спасителя, який закликає їх до віри, омиває, прощає їхні гріхи і годує їх для вічного життя. Ми не можемо піддаватися цій спокусі, інакше постраждає справа Царства Божого, яка звершується засобами благодаті.
Коли душпастирі стають соціальними працівниками і ця праця політизується, - тоді страждає справа Царства Божого. Душпастирська праця зосереджується на особистості. Душпастир проповідує Слово Боже людям, з якими він живе, яких знає, а не якимось уявним християнам.
о.Пітерс
Немає коментарів:
Дописати коментар