Ми звикли до реальності, у якій екрани стали нашими найкращими друзями, а живе спілкування відійшло на другий план перед цифровим побутом. Ми вже не очікуємо, що люди ходитимуть до церкви, натомість, звикли заповнювати свій час іншими справами. Наші щоденні графіки перевантажені справами, але ми самотніші, ніж будь-коли.
Я міг би лютувати через те, як усе склалося, але натомість мені просто сумно. Сумно за моїх онуків і дітей, яких я рідко бачу в церкві. Сумно від того, як легко і швидко ця «нова нормальність» перетворила моє власне дитинство на щось «ненормальне». У цьому вихорі ми забули про найважливіше, натомість міцно вчепилися в речі, які нічого не варті.
Я знаю, що не в моїх силах змінити світ, але я молюся за нього і за те майбутнє, що чекає на більшість із нас. Гнів не поверне минулого, але якщо ми колись дійдемо до межі й захочемо спробувати щось інше, то наше «ненормальне» минуле вже не здаватиметься нам таким поганим.
Можливо, настане день, коли антикварні лавки, старі книгарні чи блошині ринки стануть для нас чимось більшим, ніж просто сховищем спогадів. Вони можуть подарувати надію, повертаючи втрачене заради радості.
о.Пітерс
Немає коментарів:
Дописати коментар